Статті

Пристрасть до алкоголю – вада суспільства

Усі добре розуміють, що бути алкоголіком, курцем, наркоманом, токсикоманом дуже шкідливо. Але чимало людей вживають алкоголь і не можуть позба­витися від цієї шкідливої звички.

Якщо проаналізувати опитування пересічних громадян, чи вживають вони алкоголь, то близько 90% людей скажуть, що вживання його в помірних дозах не є шкідливим. Алкоголь, на їхню думку, створює приємний настрій, знімає психічне напруження. Це поширена точка зору, але мало хто усвідомлює, що всі ті, кого алкоголь звів з доброго шляху, спочатку теж дотримувалися таких поглядів. На жаль, це лихо має місце і в нашому суспільстві. Відповідно до загальноприйнятих міжнародних норм, вимираючою вважається нація, яка вживає понад 9 л чистого спирту на душу населення на рік. Середньостатистичний українець споживає 12 л. Щороку в Україні гине від алкоголю та наркотиків майже 380 тис. осіб, а понад 30% чоловіків не доживають до пенсійного віку. Окрім цього, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, Україна стала лідером з-поміж 40 країн Європи за кількістю підлітків, які регулярно вживають алкоголь. Сьогодні це роблять майже 40% дітей віком від 14 до 18 років. До того ж вживання пива в нашій країні серед підлітків за останні чотири роки зросло вдвічі. Щороку в Україні ставлять на облік 100 тисяч алкоголіків. Але насправді їх більше удесятеро, і це набуває ознак національної епідемії.

Доречно з’ясувати звідки у нашому суспільстві взялося це лихо. Якщо заглибитись у минуле нашої держави, то побачимо, що у ранній період існування християнської Русі, тверезість була національною рисою нашого народу, що передавалася з покоління в покоління через систему сімейного й християнського виховання разом з іншими моральними цінностями. Відомий письменник та історик Н. Карамзин наголошує, що давньоруські князі відрізнялися тверезістю. Серед них був Святослав Київський, котрий мав «розум надзвичайний, целомудріє, тверезість». У єдиному дотепер та детальному дослідженні І. Прижова з історії питної справи й п'янства в Україні, Росії та Білорусі з кінця I тисячоліття н. е. і до середини 1860-х років включно містяться вичерпні зведення відомостей з вивчення пияцтва. У своїй роботі І. Прижов повідомляє, що «...пияцтва в домосковскій Русі не було, не було його як пороку, що роз'їдає народний організм». Не було тому, що русичі вживали лише слабоалкогольні напої: мед, пиво, квас (міцність 1-6%), сп'яніння від яких несильне й діє порівняно нетривалий час. З X століття на Русі було відоме привізне з Візантії вино, але через дорожнечу воно було доступне лише міській знаті й багатим людям, які, проте, як і простий люд, уживали здебільшого місцеві напитки. Відомо, що вина за міцністю не перевершують 11%, а до XII століття вино на Русі вживали тільки розведене водою, так само, як його пили в Греції й Візантії.

До середини XVI ст. українці, сплачуючи так зване бражне мито на солод, хміль і мед, варили поширені на той час слабоалкогольні напої (5-8°) і вживали їх вдома або в корчмах. Корчма на той час була громадським закладом, місцем куди народ сходився для бесід з піснями і музикою. Це була вільна народна установа, що мала значення гостинного двору. У жодному письмовому свідоцтві часів Русі не згадується пияцтво як соціально неприйнятна форма вживання алкоголю, що носить масовий характер. Зловживання алкоголем стримувалося в той час багатьма факторами. Алкогольні традиції на Русі визначалися ритуальним вживанням хмільних напоїв з нагоди знаменних подій, церковних свят, весіль, хрестин, поминок, завершення збору врожаю тощо, і носили епізодичний характер.

І. Прижов у своїй історичній праці відзначав, що міцний алкоголь був вперше відкритий арабським медиком і хіміком ар-Разі (Разесом), який народився 860 року. У XIII столітті горілка з'являється в Європі й до XVI століття вживається як ліки, продається в аптеках. У якості алкогольного напою стає відома на Русі тільки в XVI столітті.

Продаж спиртного не був властивим для населення заняттям. Заборона цього виду діяльності надходила, у першу чергу, від церкви, що піклувалася про безсмертя душ своєї пастви, про благочестиве, високоморальне життя народу. Тому заняття виноторгівлею було для тогочасної людини найостаннішою, ганебною справою. Фактично реалізацією алкоголю на наших землях займались люди не християнського вірування, зокрема євреї.

У свідомості українського суспільства побутує хибна думка про те, що українські козаки були завзятими пияками. Хоч вживання алкоголю було поширеним, козацька громада ставилася до пияцтва дуже суворо. Вживання алкоголю під час військового походу каралось смертною карою. Будь-кого п'яного кошовий отаман негайно викидав за борт човна. Козаки взагалі негативно ставились до пияцтва, боролися з цим злом. Чутки про своє велике пияцтво розпускали самі козаки. У військовий час їм були вигідні чутки, що на Січі лише всі п'ють та гуляють, бо вороги, вірячи цим байкам, не раз потрапляли в халепи. Про це свідчить випадок з Кримським ханом у 1675 року. Сподіваючись, що на Різдво козаки вживатимуть надміру алкоголю і їх легко можна буде знищити, хан напав на запорозьке військо і заплатив за свою помилку життями десяти тисяч відбірних яничар.

Після знищення Запорозької Січі та занепаду козацтва, а також у результаті розподілу Речі Посполитої, українські землі підпали під різні сфери впливу, зокрема територія Галичини увійшла до складу Австро-Угорської імперії. У Галичині поширилась тенденція надмірного вживання алкоголю. Так у другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст. активна боротьба за тверезість у Галичині розвивалася під впливом аналогічного загальноєвропейського руху.

Велика роль у боротьбі за тверезість належить греко-католицькому духовенству. Про це свідчать численні архівні документи з матеріалами публікацій у пресі та інші письмові записи, які, як правило, друкувалися в церковних періодичних виданнях «Нива», «Львівські архиєпархіальні відомості». Багато про діяльність церкви у боротьбі з пияцтвом черпаємо з шематизатизмів (списки духовних та інших осіб, зайнятих у церкві, їхні функції, а також списки всіх парафій, церковних товариств). Церква була першою серед тих, хто почав працювати над поширенням тверезості. Духовенство розуміло, що його обов’язки не тільки дбати про забезпечення релігійних і обрядових потреб населення, але й турбуватись про його освіту й добробут. Уже в першій половині XIX ст. за підтримки єпископської консисторії, у селах проводилися систематичні акції проти корчмування. Одним із найголовніших здобутків стало винайдення «братств тверезості», які виявилася найбільш сприйнятливою та ефективною для згуртування широких громадських мaс.

Справжній початок поширення та затвердження товариств тверезості припадає на роки митрополичого служіння Михайла Левицького. Так 3 жовтня 1844 р. він видав грамоту, яка свідчить, що справа боротьби за тверезість увійшла тоді вже в нову стадію  організації окремих «братств тверезості». Ці добрі намагання церкви у співдії із суспільством дали добрі результати і пияцтво на наших теренах було майже викоренене.

Одним з дієвих методів, який практикувався у ті часи, була присяга, яку давали залежні від алкоголю особи. На згадку про звільнення від пияцтва встановлялись пам’ятні хрести, деякі з них збереглись до нашого часу. В атеїстичну радянську епоху проблема алкоголізму знову стала актуальною.

Сучасне українське суспільство теж переживає проблему алкогольної залежності. З кожним роком ситуація в Україні погіршується, зростає кількість залежних від алкоголю. Причин такої динаміки є чимало, адже кожна вікова група знаходить в алкогольних напоях «щось своє». Молодь, наприклад, таким чином «пришвидшує» дорослішання, насправді завдаючи непоправної шкоди організму, від чого той лише старіє швидше. Люди середнього віку втамовують алкоголем власні невдачі, проблеми побутового характеру. Старші часто заповнюють спиртним самотність, намагаються повернути втрачені можливості. Дехто свідомо заявляє, що алкоголь – виключно позитивна річ, адже він розкриває творчі здібності, дає людині відчуття свободи, дарує сили жити, але це в дійсності не так.

Люди, залежні від алкоголю, у хвилини прозріння створюють ілюзію нормального життя, намагаються влитися у потік суспільного коловороту, але, як правило, зриваються, знову пють, намагаючись щось змінити для себе.

Варто пам’ятати, що алкоголіками просто так не стають. За цією проблемою ховається щось значно більше, щось, із чим людина не може впоратись сама. Добре було б повернутися до практики ІХ-ХХ століть та відродити товариства тверезості і у співпраці громади з церквою побороти це лихо.

Всеволод КИСІЛЕВСЬКИЙ

Регіональний часопис «Яремчанський вісник»

 

Share