Чорнобильська трагедія і людські долі

Чорнобиль – слово, яке протягом 26 років не залишає нікого байдужим. Адже в його суть влились долі сотень тисяч людей, багато з яких вже з нами немає. Власне про ті трагічні події весняної ночі 1986 року та подальші виклики долі кореспондент регіонального часопису «Яремчанський вісник» розмовляв з Олександрою Белвзюк, якій разом з сім’єю прийшлося пережити Чорнобильське лихо.

  Сім’я Олександри Берланд (дівоче прізвище - авт.) виїхала на початку 70-х років з Ворохти в молоде місто енергетиків  Прип’ять. На той час Олександрі було три роки. Життя йшло… Батьки працювали на ЧАЕС, народилась молодша сестричка, школа, друзі, захоплення. Та в один момент все це зруйнувалось…

Пані Олександро, на Вашу долю випало пережити Чорнобильську катастрофу.  Поділіться своїми спогадами про ті події.

 

     Важко згадувати про ті часи.  Доля склалась так, що наша сім’я в Прип’ять переїхала на початку 70-х років. Історія міста бере свій початок в 1970 році і його розбудова пов’язана зі спорудженням ЧАЕС. Мої батьки брали участь в будівництві атомної електростанції, де в подальшому працювали. Спочатку мій батько, а 1973 році і наша сім’я переїхала на постійне місце проживання в Прип’ять. З цим містом в мене пов’язано неймовірно багато спогадів, адже там пройшли мої дитячі та шкільні роки.

Розкажіть, будь ласка, про перебіг подій того весняного дня.

   Як я вже згадувала, мої батьки працювали на атомній електростанції. Я навчалась у 9 класі на момент, коли сталась аварія.

 Добре пам’ятаю той день… Мама саме тоді була в лікарні.  Вона одразу повернулась додому і розповіла мені, що в лікарню відразу після аварії на атомній станції привезли пожежників. Вони гасили вогонь без захисних костюмів. Про негативні наслідки для здоров’я ніхто нічого не знав.

  Пам’ятаю, коли відбувся вибух. Була ніч. Поштовх був такої сили (при тому, що наш будинок знаходився на трикілометровій зоні від АЕС), що у кімнаті, в якій я спала, відчинилось вікно, з підвіконника впав вазон. Але незважаючи на ці події, я наступного дня пішла до школи. Тоді мала  бути контрольна з історії. Саме цього предмету ми остерігались – вчителька була вимоглива. Коли учні розказали їй про події, що трапились тієї ночі на АЕС, вона від почутого зомліла. Уроків того дня не було, учням роздавали таблетки коричневого кольору. Згодом з’ясувалось, що це був йод. Повертаючись додому, я побачила, що на вулицях міста все було, як звичайно: хто йшов на рибалку, хто - у справах, діти грались в пісочницях, молоді мами прогулювались з дітьми. Ніхто не розумів глибини трагедії, що відбулась. Ми з друзями піднімались на дах дев’ятиповерхівки і спостерігали за пожежею на атомній станції.  Не було жодної поінформованості. Лише над містом кружляли гелікоптери, і постійно їздили машини, поливаючи вулиці водою. Так минула субота, а в неділю ми пішли зустрічати свою бабусю на станцію Янів. Вже їдучи у маршрутці, люди розмовляли, що буде відбуватись евакуація населення міста. Приїхавши додому, ми почули, як по радіо оголошували, що потрібно зачинити вікна, покласти мокрі килимки біля входу в квартири.

     Як відбувалась евакуація?

Нас повідомили , що мешканців міста тимчасово будуть евакуйовувати в наметове містечко на три дні, потрібно взяти з собою тільки документи та необхідні речі для особистого користування. Евакуація розпочалася о п’ятій годині, нас розміщували по автобусах і відправляли з міста. Доправили в село Млачівка, Поліського району, Київської області. Ми оселилися у старенької бабусі. Відверто кажучи, місцеві жителі нас боялися. Перебуваючи там, у мами почались сильні приступи, проблеми зі здоров’ям, тому ми вирішили їхати на Івано-Франківщину. Написали заяву, і нас направили для проходження лікування в м. Івано-Франківськ.

       Як Вас прийняли на Івано-Франківщині , чи відчули Ви співчуття та підтримку?

 

Ми з мамою - родом з Ворохти. Тому це стало для нас, неначе поверненням, хоч і не з власної волі. Повернувшись сюди, нас поклали в лікарню, зробили медичне обстеження. Ставились доброзичливо. Пам’ятаю Віру Олексіївну Голинську, яка нас лікувала, завжди намагалась заспокоїти та надати допомогу. Було зроблено безліч обстежень та аналізів, результати не розголошували. Фактично нам не було відомо, який насправді стан нашого здорв’я. Безумовно, що евакуйованим з Прип’яті було надано матеріальну допомогу, виділено житло. Але в Прип’яті залишилось все, що люди надбали. Згодом, коли нам було дозволено повернутись у свої оселі в Прип’яті, щоб забрати особисті речі, що там залишились, ми застали відчинені і розграбовані квартири. 

        Як склалась Ваша доля і Ваших рідних на Прикарпатті?

 

 Я продовжила навчання у Ворохті, закінчила тут середню школу. Далі продовжила навчання в Івано-Франківську, вийшла заміж, тепер з чоловіком виховуємо двох синів. Тут в мене багато друзів та знайомих. Моя молодша сестра працює медичною сестрою в Івано-Франківську, має двох донечок. Мама перебуває на групі, хворіє, батька вже серед нас немає. В усіх є суттєві проблеми з здоров‘ям. На жаль, держава в даний час не дуже багато уваги приділяє колишнім чорнобильцям. Пільги, які мають евакуйовані з чорнобильської зони, на сьогоднішній час є мізерними. Але попри всі негаразди треба жити, виховувати дітей і надіятись на краще.

                                                       Спілкувався Всеволод КИСІЛЕВСЬКИЙ

 

Share