Інтерв’ю з генералом Володимиром Поліводою

Виважена скромність, доповнена простотою, суть якої складає: офіцерська честь, відповідальність та дивовижна працелюбність. Таким я побачив генерал-майора Володимира Івановича Поліводу за його повсякденною працею в очолюваному ним медично-реабілітаційному центрі «Кремінці», який знаходиться в с. Татарів Яремчанської міської ради.

Оглядаючи в товаристві генерала інфраструктуру реабілітаційного закладу, перше, що вразило, - це охайність і чистота, які надають відчуття присутності господаря. Ідучи з Володимиром Івановичем алеями оздоровчого закладу та споглядаючи чудовий природний ландшафт, із захопленням слухав розповідь генерала про плани щодо розбудови та реконструкції реабілітаційного центру. На сьогоднішній день вже проведено чималий об’єм  роботи. Висаджено біля 600 одиниць дерев, а саме: яблуневий садок, березовий сквер, алею дубів. Відремонтовано господарсько-рекреаційні об’єкти, іде копітка робота над ландшафтом. У планах є встановлення підйомника на схилі гори і облаштування гірськолижного спуску, будівництво дерев’яних будиночків для відпочинку, відновлення тепличного господарства, клубу, приміщень головного корпусу, адже він споруджений ще в 1926 році і сьогодні потребує реконструкції та ремонту. Про все це своїми думками генерал-майор Володимир Полівода поділився з журналістом регіонального часопису «Яремчанський вісник».

Пане Володимире, розкажіть нашим читачам про себе, адже Ви працюєте на Яремчанщині, а отже належите до нашої громади?

Народився я на Волині в Камінь-Каширському районі в селі Соснівка. Після завершення навчання в школі постало питання, куди піти вчитися і як будувати своє майбутнє. Наша сімя складалась із девяти осіб: батьки, чотири брати і три сестри. Батько був фронтовиком,  рано помер. Так склалось, що, не маючи жодної підтримки, я отримав комсомольську путівку до Херсону на суднобудівний завод. Працюючи там, подав документи у Цюрюпінський сільськогосподарський інститут, мріяв стати агрономом, а згодом голoвою колгоспу, але доля розпорядилась інакше. Весною я пішов служити  до армії Одеського військового округу в полк зв’язку. Після п’яти місяців навчання я залишився нести службу в Одесі, і згодом вирішив обрати для себе військову справу. Поступив в Орженікідзівське вище загальновійськове училище, після завершення навчання в якому був призначений старшиною роти, вступив в партію, далі була служба в Грозному від командира взводу до командира батальйону.

Потім вступив у Військову академію імені М. Фрунзе в Москві. Завершивши навчання, був направлений для проходження служби в групу радянських військ у Німеччині. Там чотири роки був командиром полку державного прикриття кордону. Це був один із шести полків, який входив до складу сил Варшавського договору. Після завершення служби у Німеччині мене направили в Уральський військовий округ начальником штабу девізії . У січні 1991 року був відкомандирований з девізією в Баку, якраз в час азербайджанських подій, півроку там - і повернення назад у Свердловськ, де по-новому була сформована девізія. А коли постало питання у 1992 році про повернення в Україну, порадившись на сімейній раді, прийняли рішення повернутись на Батьківщину. Скажу відверто, що в ті часи ми отримували прохання з України , так звані «листи Чорновола», власне під їх гаслами і повернулись. Фактично дві треті командного складу девізії з Уралу разом зі мною повернулось на Україну. Так, у квітні 1992 року, повернувшись на Батьківщину, вийшло так, що наші очікування не зовсім виправдались. Я був призначений командиром 254 піхотної дивізії , яка була виведена з Угорщини та розміщена в місті Артемівськ Донецької області. Вона налічувала біля 16 тисяч бойових штиків. Прийнявши командування девізією, через два з половиною роки був призначений начальником штабу другої загальновійськової армії в Донецьку. Склалось так , що у 1997 році в складі делегації я перебував на Прикарпатті і, можна сказати, що їхав  я з думкою, що це буде тимчасово, а склалось на довго.

Події 2004 року внесли певні корекції як в мою професійну військову діяльність, так і на багато речей у цілій державі. У виборчому процесі я голосував за кандидатуру  Віктора Януковича, і після обрання Президентом Віктора Ющенка відбулись певні кадрові зміни. Я був звільнений із займаної посади начальника Івано-Франківського гарнізону. Але життя є життя, на жаль, багато наших генералів було звільнено, що, на мою думку, негативно позначилось на боєздатності нашої армії. Але час ішов, і все потихеньку стало на свої місця. У минулому році генерал Василь Варцаба запропонував мені очолити певний напрямок роботи, і згодом міністр МВС України Анатолій Могильов запропонував мені очолити колектив медично-реабілітаційного центру «Кремінці». Власне тепер я займаюсь реорганізацією закладу, маю бачення його реформування та стратегію розвитку.

Володимире Івановичу, ваша сім’я очевидно є дуже надійним оберегом  для Вас, то ж хто Ваші найрідніші,  хто з Вами були поряд у часи звитяги і важкі миттєвості життя?

У мене є два сини, старший полковник відслужив двадцять років, звільнився з військової служби і працює в Івано-Франківську. Виховує двох дітей – дочку і сина. Внук називається Володимир, займається спортом, нещодавно зайняв третє місце по теквандо в Івано-Франківській області. Молодший син закінчив юридичний факультет Прикарпатського університету. Він працює в господарському суді, а дружина - в Івано-Франківській дитячій лікарні.

Ви людина з колосальним військовим  досвідом, розпочинали свою кар’єру в Радянській армії, генералом стали в Українській армії. Скажіть, будь ласка, чим відрізняється наша Українська армія від Збройних Сил колишнього Радянського Союзу?

Якщо розібратись в деталях, то різниця між Збройними Силами колишнього Радянського Союзу і українським військом безумовно є. У першу чергу Українська армія - це вже наші Збройні Сили, які захищають суверенітет Української держави. Я не маю жодних упереджень до Радянської армії, у якій я розпочав свою військову кар’єру, але генералом я став на Україні. Генеральські погони отримав у 2003 році від Президента та головнокомандуючого Збройних Сил України Леоніда Кравчука в Маріїнському палаці. Це для мене було щастя отримати звання генерала тут, в Україні, ті погони я бережу і хочу передати внуку.

Головною відмінністю української та радянської армій є український дух наших Збройних Сил.

У своїй розповіді Ви торкнулись теми повернення на початку 90-х років значної частини вищого командного складу Радянської армії в Україну, і вони фактично стали ядром українського війська. Тож хто ці люди?

Можу вам сказати, що коли я повернувся в Україну, то окрім мене повернулось ще 18 полковників на чолі з генералом Анатолієм Васильовичем  Лопатою. Він єдиний генерал, який прийшов в Українську армію з генерального штабу Збройних Сил Радянського Союзу. Ми тримались разом, були однією командою. У кожного з нас був чималий бойовий досвід, самому довелось пройти і Грозний в Чечні, і Тбілісі в Грузії, і Нагорний Карабах, і Баку - все це були, так звані спецвідрядження, які принесли з собою колосальний досвід. Саме такі військовослужбовці і становили ядро Української армії. На жаль, на Батьківщині, особливо після 2004 року, багатьох було звільнено, залишився тільки одинОлександр Кузьмук. З цих 18 полковників всі стали генералами, найбільших успіхів добились: Іван Свіда і Олександр Кузьмук. Ми і сьогодні спілкуємося та підтримуємо дружні зв’язки.

Ви довгий час живете і працюєте на Прикарпатті , очевидно окрім військової служби Вам доводилось брати участь у політичному житті краю. Розкажіть, будь ласка, якусь цікаву, а може й кумедну історію з політичного життя?

Так, пам’ятаю випадок 2002 року, коли відбувались вибори до місцевих рад, і я був кандидатом у депутати до Івано-Франківської обласної ради по Верховинському району. Проводиться зустріч виборців з кандидатом, і під завершення встає директор Верховинської школи, кажучи: «Шановні краяни, верховинці,  не голосуйте за цього москаля!» Після цього я питаюсь у голови Верховинської РДА: «Хто цей чоловік?»  «У минулому комсомольський активіст,- відповідає він, - перший секретар колишнього Верховинського райкому комсомолу, а зі зміною влади став активістом протилежного напрямку, та нутро не змінялось». Я до директора школи підійшов і говорю: «Пане директор, я що з Росії, Румунії чи Білорусії приїхав? Та я ж - з Волині, а Волинь є колискою Галицько-Волинського князівства, то ж який я москаль?»

Яка, на Вашу думку, армія потрібна Українській державі: радянського зразка чи професійна?

Якщо підходити з наукового, точніше політично-економічного  боку, то кожен десятий житель повинен мати військові навики. Для забезпечення функціонування держави суспільство повинно бути готовим для захисту своєї Вітчизни. Сама армія має бути професійною, в реаліях нашого часу не потрібно багаточисельної армії. Сьогодні визначають потугу армії спецпідрозділи та сучасне технічне оснащення. В основі структури армії повинні бути батальйони бригадної системи. Армія повинна бути мобільною та дієздатною,  основу якої складатимуть професіонали. Вони зобов’язані бездоганно забезпечувати виконання поставлених перед ними завдань. Кількість війська повинна бути в межах 70-80 тисяч.

Армія може виконувати завдання за місцем дислокації у випадках ситуацій таких, як повені, буревії та інші природні лиха. Ми маємо добрі приклади реагування в таких випадках військових у спорудженні понтонних мостів, надання допомоги місцевому населенню. Я говорив нашому губернатору Михайлові Вишиванюку про потребу на території нашої області сформувати навчально-технічну базу з підготовки фахівців такого профілю. Власне на базі армійських підрозділів можна готувати спеціалістів для народного господарства.

Українська армія регулярно бере участь у миротворчих операціях, інколи є людські втрати. Яка Ваша думка з цього приводу?

Ми повинні брати участь у міжнародних миротворчих операціях і військових навчаннях. Військовий повинен бути професіоналом , а він стає ним завдяки здобутому досвіду. Якщо ми хочемо мати професійну армію, ми повинні здобувати досвід, беручи участь у міжнародних місіях та навчаннях. Так, в Іраку загинули наші хлопці, але враховуючи всі плюси і мінуси, ми там отримали колосальний бойовий досвід.

На завершення нашого спілкування, повернімось до  теперішніх ваших обов’язків начальника медично-реабілітаційного центру,  яка структура очолюваного Вами закладу, профіль  діяльності, плани щодо розвитку?

Коли я вступав на посаду, то отримав наказ від міністра внутрішніх справ України – навести порядок, стабілізувати режим роботи закладу, припинити зловживання. Саме цими питаннями щоденно займаюсь, вже багато вдалось зробити. Колектив, який разом зі мною працює над виконанням поставлених завдань, налічує 79 осіб. Профіль – медично- реабілітаційний центр. У структурі закладу є оздоровчий пансіонат та поліклініка. Площа, на якій розташований наш центр, займає вісім з половиною гектарів. Природний ландшафт, чисте гірське повітря та інфраструктура санаторію - це  багатство, яке ми повинні зберегти та передати наступним поколінням.

Спілкувався Всеволод Кисілевський

Share