Неймовірну історію про героїчний захист нашої країни розповів журналістам редакції газети «Життя Прикарпаття» волонтер, депутат Івано-Франківської обласної ради Сергій Волошин. В розповіді йшлося про перші дні війни та героїчну оборону східних рубежів нашої держави. Головним героєм зворушливої розповіді є наш краянин військовослужбовець ЗСУ  головний сержант другої роти мотопіхотного батальйону Виксюк Роман Васильович , мешканець мікрорайону Дора міста Яремча. Наш журналіст відвідав пана Романа в його домі і записав з ним інтерв’ю.

-      Дуже приємно Вас бачити в Яремчі. В редакції газети «Життя Прикарпаття» багато чули  про Вас від нашого волонтера, депутата Івано-Франківської обласної ради Сергія Волошина. Розповідь про те, як Ви відважно боролись з московськими агресорами, схвилювала нас і хочемо просити , щоб ви розповіли нашим читачам , як опинилися на фронті, як захищали Україну?

- Я професійний військовий. Після завершення строкової служби в армії я уклав контракт з ЗСУ і служив у військовій частині в селищі Делятин Надвірнянського району, брав участь в АТО , а пізніше ООС в районі міста Попасна. За вісім років служби в ЗСУ отримав звання головний сержант. Перед початком війни в мене в жовтні 2021 року завершився контракт з ЗСУ, перед укладенням нового контракту я вирішив поїхати додому на Яремчанщину, щоб побути трохи з сім’єю. Бригаду в якій я служив мали виводити на ротацію 15 січня 2022 року, я вирішив дочекатись завершення ротації та призначення постійного місця дислокації, тоді мав укласти новий контракт, десь наприкінці лютого місяця 2022 року і відбути в зону проведення ООС. Варто зазначити, що в напрямках міст Попасна, Золоте, Гірське, вже з 15 лютого розпочались активні обстріли по українських позиціях зі сторони тимчасово окупованих територій, а 24 лютого розпочалась активна фаза війни. Відразу до мене передзвонили та запитали : Васильович ти з нами? Я відразу подався до воєнкомату, далі на полігон у місті Яворів Львівської області і наступного дня на фронт в Луганську область.

 -    В перші тижні війни, яка ситуація була із забезпеченням, зброєю, бронежилетами, касками та провіантом ?

– Я знаю,  що з Вами пов'язана дуже непроста історія, яка трапилась на передовій ,можете про це трохи згадаєте ?

 Коли я прибув на місце дислокації мене призначили у розвідпідрозділ  відповідно до моєї військовооблікової спеціальності. Разом зі своїм побратимом Василем  Тимінським  ми прибули в Бахмут, а вже 26 лютого зайняли оборонну позицію в Новоолександрієвці біля Попасної. Я приступив до виконання своїх обов’язків на опорно-спостережному пункті «Ромео». Окупанти були від нас на відстані 90 – 150 метрів. 27 лютого окупанти розбомбили наше місце дислокації. Ми поблизу знайшли будівлю бувшої лабораторії з підвальними приміщеннями і там обладнали для себе місце дислокації. Йшли запеклі бої, по їхніх 200-х ми зрозуміли, що проти нас воюють «вагнерівці та фсб». Тоді біля десяти наших бійців загинуло, а восьмеро потрапили в полон, яких окупанти розстріляли і забрати тіла не було можливості. В ті дні в себе на позиціях затримали корегувальника, місцевого жителя, який намагався війти до нас в довір’я прикидаючись знедоленим . Ми йому спочатку допомагали, але зауважили дивний збіг обставин ведення обстрілів по наших позиціях. Після чергового випадку, я спіймав його коли цей зрадник фотографував наслідки ворожого обстрілу. Викликав командира, ми провели огляд його місце проживання та виявили декілька мобільних телефонів з яких він передав інформацію ворогу.

Роковим днем для мене стало 12 березня 2022 року коли окупанти пішли на наші позиції масованим наступом. За день перед тим, наш командир роти Шпак Роман Андрійович повідомив, що за даними розвідки готується прорив ворогом. Я сказав Роману Андрійовичу, що треба окопатися, але був вже вечір, бійці були дуже втомлені вирішили відкласти справу на ранок. Враці о дев’ятій годині на наш пост прийшло все командування з’ясувати, що кому потрібно по забезпеченню. Невдовзі по рації передали, що розпочався ворожий наступ. Мене не покидали відчуття , що відбудеться щось недобре. Через короткий проміжок часу розпочався запеклий бій. На нас пішли з боку ворога чотири танки, дві бмп та піхотинці, які йшли ховаючись за бронею. Я в той ранок встиг повоювати хвилин п’ять , випустивши по ворогах кілька гранат з підствольника та кілька черг з автомата і відчув так якби мене вразило струмом. Мене відкинуло на спину, я лежу і не розуміючи , що відбулося. Відчуваю, що капає кров по шиї. Я зрозумів, що мене пронизав осколок, тільки не можу усвідомити чому не можу рухатись. Бачу як наші хлопці ведуть бій і розумію, що поранення важке. Не покидає мене думка, не те, що боюся загинути, а те щоб  тіло не залишилось на полі бою, щоб забрали його додому і поховали в рідній землі. Бій йде далі, я бачу як командир зводу акумулятивним зарядом підбив ворожий танк, інший побратим з енлаву вцілив у другий танк , так що башту відірвало. Третій танк на швидкості заїжджає у ферму назад виїхати не зміг , наші його спалили. З гранатомета підбили бмп та ліквідували ворожу піхоту. Атаку було відбито. Я кричу своїм, що я поранений, але вони мене не чують , бо в мене осколком пошкодило трахею. Але невдовзі до мене підбіг командир роти, і каже у Вас кров тече, наш замполіт капітан Беліков , каже нашим бійцям : « допоможіть Ромі, заберіть його з позиції». Тоді командир взводу з п’ятьма бійцями підбігають до мене, щоб допомогти, і в цей час подає біля нас міна, всі отримують осколкові поранення. Я бачив як загинув мій ротний і його зам… Я лежу бачу осколки у своєму тілі, а болі не відчуваю… Осколок мені прошив спинний мозок. Помалу бій стих, атаку ворога було відбито. Від місця бою до нашого опорного пункту було десь п’ять кілометрів. Наші хлопці біля якоїсь покинутої хати знайшли тачку, поклали мене туди, і  хоч  самі були поранені та стікали кров’ю, вивезли мене з поля бою. Того дня загинуло багато наших бійців, атаку ворога було відбито. Завдячуючи  їм, я залишився живим. Хочу наголосити, що у нас були дуже досвідчені командири і високий бойовий дух.  Я пишаюсь, що мав честь захищати Україну з такими офіцерами.  І до слова хочу додати , що після того бою, наші хлопці ту позицію біля Попасної утримували ще три місяці.

 Далі, це вжена другий день мене доправили в місто Дніпро в обласний  військовий госпіталь. Прооперували мене в лікарні ім. Мечнікова, витягли з мене п’ятисантиметровий осколок. Дякуючи професіоналізму лікарів, зокрема лікарям: Риженку, Зоріну та Любомиру Гундяку, який родом в Яремча, - я живий. Лікарі мені повідомили , що в мене забій спинного мозку, навколо нього утворився вакуум, і якщо все буде добре, то в мене після реабілітації є шанс, що повернуться відчуття, і я з паличкою зможу ставати на ноги. Пізніше мене перевезли у  госпіталь в місті Львів,  там я лікувався в нейрохірургії . Далі проходив реабілітацію у Луцьку в спеціалізованому центрі  , там я зрозумів, що з цим можна жити. За місять перебування в тому центрі, мене навчили як у моїй ситуації давати собі раду з мінімальною сторонньою допомогою.

 Ви тепер вже в дома, як продовжується Ваш побут, реабілітація та чи відчуваєте Ви допомогу зі сторону суспільства ?

  Наприкінці завершення курсу реабілітації,  я захворів, була температура під сорок. Почали шукати лікарню, оскільки вже з місця проходження мною служби прийшов витяг з наказу про моє комісування, мене військові госпіталі  на лікування прийняти не могли. На допомогу прийшли представники нашої місцевої влади , завдяки допомозі Яремчанського міського голови Андрія Мироняка і керуючого справами Яремчанського місьвиконкому   Василя Озоровича та дякуючи зусиллям докладеними,  депутатом Івано-Франківської обласної ради Сергієм Волошином  мене доправили на лікування у військовий госпіталь для ветеранів в місто Коломию. Там я лікувався два тижні, нещодавно мене виписали і тепер я вже дома.

Відверто я вражений настільки відгукнулись з допомогою наші люди: Яремчанська міська рада виділила фінансову допомогу на реабілітацію, волонтери допомогли зі спеціальним візком, міський голова Андрій Мироняк сам зв’язався з моєю дружиною і запропонував допомогу. Всі допомагають в міру своїх можливостей : сусіди, друзі, небайдужі люди, духовенство, зокрема настоятель Дорянського монастиря чину  отців Студитів  ієромонах о. Іван та о. Юстин Бойко, який   родом з Дори, дуже піклувався про мене коли я лікувався у Львові,  і це дуже підтримує на дусі. Але головна моя підтримка та опора, це моє сім’я : дружина Наталія, син Володимир, дочка Анастасія та батьки: тато Василь і мама Марія.

 Тепер готуюсь до реабілітації в Польщі. Маю сподівання, що з Божою допомогою та за сприяння небайдужих людей  все буде добре.

– Що може для Вас  вважатися перемогою України в цій війні  ?

-      Я впевнений, що у цій війні ми здобудемо перемогу, адже за нами правда і сильний дух нашого народу, а також підтримка світової спільноти. Наш народ дуже згуртувався. Я бачу велику різницю, як люди сприймали проведення АТО, а пізніше ООС, і тепер в час повномасштабної війни. На сьогоднішній день всі українці де би вони не перебували єдині у своєму прагненні очистити нашу країну від окупантів. Для мене перемогою стане звільнення всіх захоплених територій включно з Донбасом та Кримом. Ми вже перебуваємо на шляху осягнення цієї мети і перемога буде за нами.

Дякую пане Романе, що погодились поділитись своїми думками та міркуваннями з нашими читачами. У свою чергу, бажаю Вам швидкого одужання, обов’язково стати на ноги і нехай з Божою допомогою здійсняться всі ваші мрії.

Інтерв’ю вів Всеволод КИСІЛЕВСЬКИЙ,

член Львівської обласної організації НСЖУ