Правда МУСИТЬ бути сильною

Пригадалася казка про Правду і Кривду. Пригадуєте: Кривда забрала у Правди одіж, поки та спала, осліпила її, ославила і пустила світом на посміховисько, одягнувшись в її одежу. Змінюються покоління, а Правда все гола і обезславлена. А Кривда жирує.

А чи не набридло? Хто сказав, що так має бути? Доки мусолитимемо Правду на кухнях? Доки Кривда насміхатиметься над нами?

В кого влада – того й сила? Правда ж? Але ж за Конституцією України єдиним джерелом влади є народ. То що джерело обміліло? Чому кожного разу коли приходить час «Ч» , щоб згадати цю норму закону, ми не усвідомлюючи цієї своєї величі, даємо вчергове себе вмовити і хтось за нехитрий продуктовий набір, хтось за шмат дороги, хтось за мізерну посаду а хтось і просто, махнувши від безнадії рукою, віддаємо свою силу, свій голос негідним (бо сподобався, бо гарно говорив, бо пообіцяв….)

 

І знову набирає обертів карусель: ділиться економіка країни як святковий пиріг між усіма, хто «добре потрудився»: кого більше, тому й шмат більший, жирніший; кого менше – то винагорода скромніша. Займаються міністерські крісла. Пишуться закони, а міністри приймають підзаконні акти такі, щоб закон захищав інтереси годувальників. Аякже. І вже що можна пану – не можна хлопу. А далі – ще веселіше. Свої люди в міністерствах приймають кадрові рішення: і засідають в керівництві важливих для життєдіяльності країни підприємств (тому вони й досі в управлінні держави, тому і запроваджено монополію) свої люди.

І працюють ці підприємства на повну, але відпускають продукцію не напряму, не по ринкових цінах, а спеціально створеним для того фірмам-прокладкам. Задешево. А ті вже продають кінцевим споживачам, найчастіше закордон, за тверду валюту, і вже за реальною ціною. Різниця перетікає через низку інших прокладок аж поки не осідає в офшорах. Так множаться статки олігархів. Частина з них наступного разу, коли знову настане час згадати про народ, піде на оплату політтехнологів, які вже точно знають, як роздягнути Правду, осліпити її і знеславити та так, щоб навіть ті плювали, хто недавно шукав.  І щоб знову віддавали голос за Кривду.

Чому ні один олігарх не хоче викупити ті державні підприємства, які має в сфері свого впливу і вести на них відкрито свій бізнес, як тисячі простих підприємців? Бо він так не буде олігархом. Бо прийдеться брати відповідальність за прибутковість підприємства, платити за ризики. А він так не звик: хай держава платить робітникам зарплату, оплачує електроенергію, боргує за відрахування у бюджет. Зрештою, як не справлятиметься, візьме ще один кредит (олігарх заплатить захмарні зарплати тим, хто попросить у іноземців їх мовою і так, щоб точно дали). Бо хіба ж йому шкода наших дітей і онуків у ярмо? Ні, не шкода. Його ж діти давно мають помешкання в Лондоні, Відні, Монако. Мають гарну освіту рейтингових європейських вишів. Прибутки собі. Борги – державі.

Але ж насправді: хто та держава? Що для нас значать ці недоотримані надходження до бюджету? А те, що наші діти не те, що не матимуть європейського рівня освіти, а добиратимуться по кілька кілометрів до школи пішки. У негоду, по бездоріжжю. А знаєте, скільки ще в Україні шкіл, де діти змушені виходити до вбиральні на двір? У європейців волосся дибом встає від цієї статистики. Але її, здебільшого, сором’язливо ховають у високих кабінетах.

Хоча насправді у всьому цьому винні таки не олігархи, ні! Винні ми з вами, з нашими бездумними галочками у виборчих бюлетнях.

Бо насправді усе це можна змінити. І  це в наших силах.  Як гадаєте: чому в Європі люди живуть краще? Вони там святі? Ні. Їхніх чиновників не точить червоточина корупції? Ні. То в чому ж справа? У законах. Закони прописані так, що будувати схеми набагато складніше, а відповідальність за такі спроби набагато суворіша і невідворотніша.

Тому годі обирати тих, хто сподобався, хто гарно посміхається чи говорить та ще й продуктовий набір не пошкодував. Не пошкодував, бо у олігархів тих грошей, вкрадених у вас і ваших дітей, вистачить на все. Це тільки невеличка частка наших з вами грошей.

Тому у Парламенті України повинні бути професіонали, чиїм єдиним обов’язком є писати закони, які дозволять кожному почуватися гідно у своїй державі і на кожних чергових виборах не заглядати нікому в руку, а керуватися вигодою для громади, краю.

Досить вже там статистів. Не ті часи, що можемо собі дозволити таку розкіш.

Чому пишу про це? Бо я ні, не чую кожного. Я знаю кожного, його турботи, клопоти, страхи, переживання. І я хочу це змінити на краще. Та найважливіше - я знаю, як це зробити.

Правда МУСИТЬ бути освіченою. Правда МУСИТЬ бути сильною.

Знаю, на що наражаюся. У Кривди завжди досить ресурсу, щоб Правду обсміяти, обплювати. Але ж це не смертельно. Усе, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Я свідомий того. Я переконаний у цьому. І я готовий до цього. Бо мені болить ваш біль. І я його відчуваю серцем. Бо тут народився. Тут виріс.

І хочу, щоб мої діти гордилися, що їх коріння – в Надвірнянщині.

Михайло Ноняк,

Голова Всеукраїнської Профспілки військових, працівників правоохоронних органів та учасників бойових дій

Газета «Життя Прикарпаття»