Ніщо не зупинить ідею, час якої настав

Шкода, що цієї простої істини чомусь не розуміють політики, час яких минув.

Так було у 2013, коли 21 листопада Уряд Азарова оприлюднив рішення щодо призупинення процесу підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським союзом. Коли 28 листопада після таємної зустрічі Путіна та Януковича у Сочі, українська влада відмовилась від її підписання на Вільнюському саміті. Коли в ніч з 29 на 30 листопада на Майдані Незалежності спецпідрозділ «Беркут» жорстоко розігнав мітингувальників, більшість з яких – молоді люди, студенти. Коли згодом, 16 січня 2014 року, Верховна Рада України ухвалила пакет законів, які дістали назву «диктаторських законів 16 січня», бо були проголосовані з порушенням регламенту, і стосувалися обмеження свобод громадян. Коли 19 січня злочинна влада цинічно перейшла на інший бік барикад від свого народу. І коли віддавала накази снайперам….

Вони сподівалися вбити ідею, вбиваючи людей. А натомість безславно ввійшли в історію України, як злочинці.

 

Шкода, що ці уроки історії, очевидно, прогуляла сучасна влада. Бо по-іншому важко зрозуміти, як можуть політики, які прийшли до влади в результаті демократичних виборів, так швидко забути, чого насправді хоче народ, який їх обрав і чому розпочалася війна на Сході України.

Гра у підміну понять, коли війна – це коли «просто стріляють», а не коли стоять на смерть, бо за плечима – усе, що найрідніше, це гра з вогнем. Пекельним вогнем, який рано чи пізно змете усе, що не справжнє, усіх, чий час минув.

Сьогодні народ знову повинен згадати, що він і тільки він є єдиним джерелом влади.

Ми не маємо права мовчати. Ми мусимо донести до цієї влади, що смерті на Майдані були за проєвропейський вибір України! І що ми усі гуртом зміцнювали нашу армію не для того, щоб сьогодні втрачати наші позиції. Ми не допустимо прийняття капітулянстських законів, які працюють на послаблення наших позицій, послаблення армії як такої, нівелювання заслуг наших героїв, наших воїнів перед українським народом.

Маємо усі разом дати гідну відсіч спробам реалізувати варіант гібридного реваншу, задуманого владою, яка запустила системну роботу із дискредитації пам’яті Майдану, розповідаючи, що в Україні не революція відбулася, а “державний переворот” і що криваві вбивці учасників акцій протесту — це “правоохоронці, які не зрадили присязі”.

Ми не допустимо дискредитації волонтерів, які підставили країні своє плече тоді, коли армія була слабкою і фактично, беззбройною. І саме це дало уряду змогу закумулювати необхідний ресурс для того, щоб армія стала такою, якою вона є сьогодні.

Ми не допустимо дискредитації учасників АТО, які винесли цю війну на своїх плечах. Вони- наша гордість. Ми не дозволимо чиновникам забрати у них, ані їхню славу, ані їхні заслуги, ані їхні, дані законом, пільги.

Зараз, як ніколи, маємо бути єдині і згуртовані.

Чому події листопада 2013 – лютого 2014 названо Революцією Гідності? Бо гідність це те, що робить нас непереможними. А перемога нам зараз потрібна, як ніколи! Перемога, а не премир’я!

І здобувається ця перемога не тільки на передовій, а й тут, далеко від лінії розмежування. Сильна економіка, заможні громади – це наша гідність. Це -  наша зброя. Це – наша міць.

От, приміром, наше Прикарпаття. Коли люди сюди потрапляють вперше, то дивуються красі тутешньої природи. Кажуть, що вона тут, як в раю. А ми, зазвичай цього не помічаємо. Чому? Та тому що ніколи. Тому, що доводиться важко працювати, щоб прогодувати родину, адже середня заробітна платня надвірнянців одна з невисоких в Україні. Чому? Та, вочевидь, тому, що досі здебільшого нас спонукали до примітивного продажу наших ресурсів на сировинному рівні.

Ліс треба не вирубувати, а насаджувати і зберігати. Але якщо вже й продавати деревину, то не сировину, а готову продукцію. Так, це потребує певних інвестицій, але ж вони виправдані, бо це – робочі місця, це гідна ціна за нашу деревину. Адже сировиною торгують лиш країни третього світу. То ж чи ми такими себе бачимо? Чи ж важко згадати ремесло батьків? Тож відновлення виробничих потужностей регіону повинно стати одним із пріоритетних напрямів його відродження.

Та все ж, у нашому краї основний акцент потрібно робити на те, щоб створювати і розвивати туристичні «магніти» та здійснювати їх ефективну промоцію. Насправді, не треба великих інвестицій, щоб створювати екосадиби, невеличкі фермерські господарства з повним циклом екологічного тваринництва (від заготівлі кормів до виробництва м’ясомолочної продукції та вовняних і хутряних виробів). А за умови правильного маркетування, саме вони можуть стати тими туристичними «магнітами» на мапі екотуристичних об’єктів країни, які забезпечать надвірнянцям робочі місця з гідною і стабільною оплатою праці, а регіону – базу для оподаткування. А вже фінансово спроможні місцеві громади матимуть можливість виділяти більше коштів на  укріплення берегів річок, на будівництво доріг та мостів. Бо так як зараз далі тривати не може. Це не нормально, шо кожного року після чергової повені ми, відірвані від світу, з розмитими дорогами, чекаємо подачки від уряду. Це робить нас залежними. Це робить нас вразливими. Будьмо господарями власної землі. Ми не можемо відвернути повені. Але ми можемо підготувати свою інфраструктуру так, щоб вони не були для нас критичною загрозою.

У цьому ж ряду – проблема утилізації твердих побутових відходів. Досить захаращувати ліси, вибудовуючи ще одні гори, рукотворні, зі сміття. У всьому світі сміття – це прибутковий бізнес і лиш у нас – це головний біль.

Маємо розуміти, що від цієї проблеми відмахнутися не можна. Її потрібно тільки вирішити. І зробити це треба якомога швидше. Бо якщо сьогодні засміченість території знижує туристичну привабливість нашого регіону, то завтра вона зробить непридатними для використання наші землі, отруїть питну воду та наше цілюще повітря. Ми просто не маємо права залишити нашим дітям такий спадок.

Зараз, коли в зв’язку із реформою децентралізації на місця передається більше повноважень, маємо з повною відповідальністю віднестися до наших ресурсів, щоб не втратити жодної, ані найменшої можливості. А для цього потрібно провести аудит землі, нерухомого майна. Чи все воно ефективно використовується? Бо це ж ваші податки. Ні – то варто шукати для них більш ефективного використання. Бо зараз це – не якісь ефимерні відрахування, що йдуть у Київ від народу, а повертаються субвенціями в кабінети. Ні, це податки у місцеві бюджети, а отже, вміло розпоряджаючись ними, ви зможете покращити освіту власних дітей; ви зможете належним чином обладнати місцеві лікарні.

І це все про гідність. Гідно поводитися, гідно розпоряджатися майном і ресурсами,  гідно жити заради гідного майбутнього своїх дітей.

Уряди приходять і йдуть. Одних пам’ ятають за мудрі рішення, інших за безславний кінець, а більшість ніхто й не згадає. Натомість нам тут жити. Тут жити нашим дітям і онукам. Жити за себе і за тих, хто не вернувся з Майдану, не вернувся з війни. Пам’ятаймо про це завжди.

Слава Україні! Героям Слава!

 Михайло Ноняк,

Голова Всеукраїнської Профспілки військових, працівників правоохоронних органів та учасників бойових дій

(газета Життя Прикарпаття № 11-65)

 

Share