«Зима, що нас змінила…» Вечір пам’яті Героїв Небесної Сотні відбувся у Надвірній

 

Минули четверті роковини з часу масових розстрілів мирних мітингувальників 18-20 лютого під час Революції Гідності 2013-2014 р., а вже подекуди чується суха фраза «вже всі забули про Майдан». Забули? Справді? Всього на всього через чотири роки? Мабуть так можуть сказати, тільки ті, хто й не знав, що таке Майдан. Адже, біль революціонерів, які пройшли крізь вогонь барикад не вщухає й досі, час не лікує душу і не повертає втрачене…

«Зима, що нас змінила…» під такою назвою у місті Надвірна відбувся вечір-реквієм присвячений подвигу Героїв Небесної Сотні за ініціативи місцевої журналістки Вікторії Пицюк (Торес), за підтримки БФ «Свобода Гідність Перемога» та за сприяння голови Надвірнянської районної ради Івана Гурмака. В приміщенні Кінозалу «63» зустрілися майданівці, волонтери, бійців московсько-української війни, представники ЗМІ і небайдужі жителі Надвірнянщини, щоб вкотре пригадати революційні події, які творили історію Гідності української нації.

 

На початку заходу учасники пам’ятного вечора переглянули документальний фільм «Зима, що нас змінила. Небесна Сотня». Кожен з них подумки перенісся на чотири роки назад, хто на Київський Майдан, а хто на мирний Надвірнянський. Дехто на барикади, в Жовтневий палац чи в будівлю КМДА. В когось і досі в очах стояв палаючий Будинок Профспілок, в когось мертвий побратим чи поранений юнак, а хтось вкотре дякував Господу, що дивом лишився в живих….

Такі історії Гідності, здебільшого, досі є невідомі. Так, говорити про це важко, але вкрай необхідно і по завершенні кінопоказу, присутні поділилися власними спогадами, почуттями та враженнями від пережитих подій на Майдані 2013-2014 року.

Про те чому пішов на Майдан, один з комендантів Київського Майдану, депутат Івано-Франківської обласної ради Михайло Іваночко сказав ствердно, що як і мільйони українців прагне кращого життя в рідній державі

 «Час проведений на Революції Гідності зберіг в пам’яті чимало подій, здебільшого сумних і трагічних…. Запам’ятався день 20 лютого, коли мені як одному з комендантів Майдану зателефонував Руслан Кошулинський і повідомив про те, що в Жовтневому палаці забарикадувалися наші майданівці, яких напередодні беркутівці оточили та закидали гранатами. Більшість з революціонерів були контуженими від вибуху гранат, тому не усвідомлювали, що з ними коїться. Зі мною по побратимів відправився голова Івано-Франківської обласної ради Олександр Сич, депутат Львівської обласної ради Ярослав Мудрий, голова ГО «Надвірнянське об’єднання воїнів АТО» Олег Туєшин та ще кілька активістів. Була домовленість з беркутівцями про коридор для цих скалічених хлопців і, повертаючись тим коридором, я стикнувся з полковником «беркуту», який нам пообіцяв, що дає можливість пройти. На зустріч рухався загін кримських беркутівців, один з них побачивши на мені кашкет -мезепинку кинувся із щитом, але полковник дотримав свого слово і,  крикнувши, що ми його полонені, нам дали пройти. Чому я розказав саме цей момент, а тому, що в грудні того ж 2014 року, їдучи з волонтерським вантажем на передову, я зустрівся з цим же полковником «беркуту» у Харкові на блокпості. Дивно, та я був в тій же мазепинці  і він мене впізнав.

Коли на Майдан приїжджали нові люди і бачили ті масштаби національної боротьби, вони дякували нам за те, що стоїмо на барикадах, за те, що Україна не здається.

Влада не зробила висновки, ті хто, знищував українців на Майдані і досі при посадах, та ще й відповідають за національну безпеку, стоячи на блокпостах. Кажуть, що Господь, коли хоче покарати людину, відбирає в неї розум. Очевидно, що зараз Бог відібрав розум у наших можновладців. Майдан не закінчився, учасники Революції Гідності це розуміють. Наша боротьба триватиме доти, доки ідеали та цінності, за які віддали свої життя Герої Небесної Сотні не будуть втілені. Нам треба пам’ятати ці дні, і завжди бути на боці народу.» -

25-річний майданівець націоналіст Роман Зеленчук розповів як отримав поранення на барикадах, про те, що не задумувався про смерть, а навпаки хотів гідно жити.

«Молодь відстоювала «безвіз» та європейський курс не для того щоб їздити і далі у пошуках заробітку та кращої долі. Молоді люди боролися на Майдані за можливість вільно подорожувати країнами Європи, при чому працюючи та живучи в Україні. Однак, що ми бачимо зараз, навряд, чи простий студент з його мізерною стипендією може дозволити собі поїхати подорожувати за кордон. Та навіть людина, яка невтомно працює і часом на кількох роботах, всеодно не має достатньо коштів, щоб організувати собі заслужений відпочинок в тій же Франції чи Італії. Наші земляки і далі є «робочою силою» в Європі, бо наша влада нічого не робить для того, щоб українці ГІДНО жили на Своїй Богом Даній Землі. Я переконаний, що коли перед нами постануть нові перешкоди, які справді будуть переломними для української нації, то молодь як і чотири року тому в перших лавах боротиметься за рідну Україну, що й робить зараз на передовій московсько-української війни. Слава Небесній Сотні!»

Голова Надвірнянської районної ради Іван Гурмак, будучи комендантом Надвірнянського майдану, пригадав наскільки важко тоді було достукатися до місцевої влади.

«Переглянувши даний фільм, хочу побажати хоча б раз на рік переглядати подібні фільми, як нагадування собі, що ти є українець, громадянин великої нації борців за свободу і незалежність Української держави. Владний режим 2013-2014 року намагався силою загнати українців у азіатсько-московське рабство. Однак напевне отой генетичний код волелюбності та боротьби прокинувся в мільйонах, які вийшли на протест і три холодних місяці відстоювали на Майдані свої переконання та цінності. Кожен українець в тій чи іншій мірі приклався до творення Революції Гідності, хтось більше, а хтось менше, але кожен робив свій внесок у досягнення спільної мети. Я не буду зосереджувати увагу на роботі Надвірнянського штабу національного спротиву та скажу, що ми розуміли яка велика відповідальність в координації людей. Адже, кожен хотів чимось допомогти. Одні приносили медикаменти, інші матеріальну допомогу для Майдану, а хтось відправлявся в Київ. Надвірнянський Майдан весь час жив і підтримував всіляко мітингувальників. Кожен з нас в той час відчував свою важливість. У мене в Галицькому районі є двоюрідний брат, о. Микола Цимбалістий, священник УГКЦ. Пригадую коли я приїхав в грудні 2013 на Майдан, зайшов в Жовтневий палац і там же буквально наштовхнувся на нього. Чомусь у мене одразу виникло питання чим він-священник тут поможе. А він говорить так: Зараз, брате, я з ще одним священником молимось потім їмо і йдемо чергувати на барикаду, трішки поспимо і знову до молитви. Ми вже відбили беркутів 11 грудня. Те почуття, що ти потрібний робило сильнішим. Вдруге я приїхав в січні і Надвірнянська сотня тоді пікетувала Святошинський суд, де проходило засідання у справі активістів, які підірвали пам’ятник Леніну. Ми стикнулися в невеличкій сутичці з беркутівцями і в такі моменти розумієш, наскільки важливо коли з тобою є побратими. Повернувшись в Жовтневий, нас повідомили про можливий штурм і мене відправили на допомогу медикам. Дякувати Богу в той день нас не штурмували. Революція Гідності особисто для мене підтвердила те наскільки в складній ситуації українська нація є єдиним живим і злагодженим механізмом різних людей. Сьогодні, прикладом єдності Надвірнянщини є діючий волонтерський рух, бо поки знаходяться ті, які нададуть допомогу і ті, які її відвезуть на фронт доти й буде тривати боротьба жагою перемоги. Негатив, який залишив по собі Майдан, це невиконані вимоги мітингувальників. Розуміємо, що війна на Сході і розруха в державі вкотре нас випробовують, але будьмо єдині як тоді на Майдані і заради полеглих Героїв Небесної Сотні не дозволяймо собі зневіритися у силі української нації - Спільноті мертвих, живих і ненароджених! Слава Україні! Слава Героям Небесної Сотні»

Сутички між правоохоронцями та протестувальниками в час Революції Гідності, що забрали життя сотні людей, увійшли до архівів преси як криваві та драматичні події. Велику роль у висвітленні життя Майдану зіграли світлини та відео фотографів-аматорів, які ділилися ними в соціальних мережах та інформували суспільство. Тривалий час з тимчасовим посвідченням «преса» на Майдані пробув директор Надвірнянського туристично-інформаційного центру Володимир Гринішак.

«Справді, на Майдані посвідчення «преса» мало для беркутівців м’яко кажучи неприємний аргумент. Я намагався уникати прямих сутичок, в той же час старався спіймати якісь важливі фотокадри, розуміючи, що це наша українська історія і її потрібно зберегти для нащадків в правдивому світлі, а світлини це один з таких варіантів передачі інформації. Думаю, що в майбутньому вдасться організувати фотовиставку подій Революції Гідності, бо вони не мають права ні на мить бути забутими. Слава Україні! Слава небесній Сотні»

Частинку своєї історії Гідності розповіла медик Марія Юрчук, яка переживши найтрагічніші моменти загибелі майданівців, продовжує боротьбу як волонтерка і щораз в міру своїх сил намагається допомогти військовим.  

«На Майдані зібралися люди, які прагнули високих ідеалів, чогось надзвичайно духовного, чесного, незрадливого і справедливого для свого народу. Ці прагнення об’єднали в єдиному бажанні боротися до переможного кінця. Моя історія на Майдані розпочалася з того моменту, коли повідомили, що побили студентів. Я саме перебувала в Києві і відправилася на допомогу мітингувальникам адже, за професією я медик: старша операційна сестра. Саме в той час з таких юних хлопців-студентів почала створюватися перша сотня оборони Майдану. Пригадую якраз зібрався в Києві «Марш мільйонів» і нам медикам сказали бути на поготові, бо ніхто не знав чого можна очікувати, роздали пакети з медичними препаратами по два студенти в допомогу і ми чекали. Однак найтрагічніші дні почалися вже 19 січня із сутичок на Грушевського. Наша медична бригада розгорнула невеличкий медичний пункт. Один хірург, який був з нами, оперував безупинно. Адже поранених привозили з травмами від розірваних гранат, до яких були прикріплені маленькі цвяшки, і ті цвяшки по всьому тілу людини розліталися. Стріляли також маленькими кулями, які важко було витягти з рани. Коли я бачила, з якою сміливістю молоді люди кидали оті коктейлі «Молотова», я розуміла, що вони свідомо стоять тут, хоч можуть бути вдома і колядувати в теплі.

Майдан був живим, там панувала людяність і єдність, гідність та повага. Ми одне в одного вчилися доброти, співпереживали та дбали про своїх. Декотрі не хотіли їсти, бо казали, що вони поки ще нічого не зробили. Кожний учасник Революції Гідності розумів, що тут він змінюється і країна повинна змінитися теж.

Був випадок як серед майданівці спіймали злодія. Щоб провчити цього чоловіка, йому на лобі написали «злодій» і провели крізь натовп. Тому бідоласі добряче дісталося від розлючених людей і після, нам медикам прийшлось його оглянути. Шкода було чоловіка, ми витерли йому напис на чолі, подарували пару нових чобіт і попросили не робити більше подібного. Майдан навчив нас проявляти доброту.

18-20 лютого я пам’ятаю до дрібниць. Ще зранку 18 лютого ми не усвідомлювали наскільки трагічними будуть ці дні. Поранених возили і возили, ми не могли їх порахувати, я постійно ставила крапельниці. Наш медичний пункт захопив «беркут» і вони сказали покинути його. 19 лютого ми відкрили медичний пункт просто на Майдані в приміщення якогось магазину і на той день оголосили перемир’я. 20 лютого в КМДА все було заповнено поранениними. Хірург у нас був один і мені прийшлось власноруч зашивати рани. Декого так і не вдалося врятувати і це найбільше болить. Одному хлопчині зашивали рани без анестезії, а перед тим спитали чи витримає біль, на що юнак відповів, кладучи руку на серце: «Болить тут за Україну, все інше то не біль».

Після таких подій мене і досі болить за Україну, бо прийшла така влада… Може, вони ще усвідомлять свої помилки, а може й ні. Майдан закінчився та війна триває на сході нашої держави, і зараз наша допомога потрібна бійцям. Вірю, що зміни і те просвітлення зійде на Україну бо наш народ заслуговує цього.»

Спогадами про революційні події поділився депутат Івано-Франківської обласної ради, майданівець Василь Сенатович. Після Майдану він відправився добровольцем на фронт, а зараз активний волонтер:

«Коли Майдан здобув перемогу ми мали шанс почати все з початку. Але, мабуть, ще не прийшов був час і недостатнім було наше прагнення та бажання будувати нову національну Українську державу. Адже, коли бачиш дії теперішньої верхівки влади, не віриться, що деякі з цих людей теж були учасниками Революції Гідності, бо насправді ні краплі гідності в них не має. Хто зна може та Вища Сила, яка керує нами, скерувала й зараз так, що ми йдемо тим же шляхом, а наше керівництво держави рухається слідами «папєрєдніків». Я переконаний, що хтось все таки з можновладців у ці пам’ятні дні задумається, а чи виконує він оті заповіти Небесної Сотні? А нам і далі необхідно ламати ту провладну систему, яка поїдає Українську державу. Можливо слід вибити з-під влади отой стілець, ігноруючи накази,  діяти в інтересах народу. Люди вже не вірять нікому, а тільки у власні сили. Від себе просто хочу порадити провладним керівникам не довести народ до тієї точки, коли їх не будуть розуміти. Може в Київських депутатів літаки на старті, але тут на місцях тікати буде нікуди.

Василь Сенатович згадав як одразу після закінчення Майдану в Москві трапився інцидент, коли на одному із футбольних матчів вболівальники скандували «Слава Україні! Героям Слава!».

«Думаю, Майдан назрівав і в Росії, а  щоб цього не трапилося «москалі» розпочали військове вторгнення в Україну. Слава Небесній Сотні! Слава Україні!

Революція Гідності – це Всеукраїнське явище, і однією з форм її прояву стали так звані «автомобільні  протести». Один із організаторів Надвірнянського «Автомайдану» депутат міської ради Василь Будзак розповів, що оголосивши про збір автомобілістів для чергової акції був вражений кількістю охочих водіїв взяти участь в протесті.

«Кажуть, що час загоює ран, але пам’ять про революційні події назавжди вкарбована в кожному з нас. Найбільш мене вразила ота масова мобілізація людей. Здавалося, що кожен заздалегідь знав, що він повинен зробити. Переконаний, що Бог опікувався Майданом бо  зима тоді не була настільки холодною як завжди, і чорний дим від палаючих шин розвівався в сторони беркутівців, а не майданівців і щораз у сутичках з беркутівцями були протестувальники, які дивом лишились в живих. Коли в Надвірні сформувався «Автомайдан», пам’ятаю як нам повідомили, що буцімто до військової частини в селище Делятин мають прибути якісь невідомі люди для розгону Майдану на Прикарпатті. Тож перше «Автомайданівське віче» спільно з депутатом Надвірнянської районної ради Андрієм Крицьким ми провели на КПП у військовому містечку. Неможливо передати ті відчуття коли колони учасників автомайдану рухалися селами Надвірнянщини, а учні шкіл в той час виходили і живим коридором співали Гімн України. Ми проводили збір гуманітарної допомоги на Майдан і поки доїжджали до крайнього села, то вантажний бус вже був повний продуктів харчування та інших засобів. Вірю, Бог керував людьми тоді і зараз він допомагає нам вистояти у московко-українській війні.»

Жінки на Майдані відіграли ключову роль – матері, дружини, сестри та кохані дівчата. Вони не лише благословляли, іноді відпускаючи на смерть, своїх синів, чоловіків, братів і коханих, а й були поруч з ними на полі бою. Революційні перипетії і сповнені болю очі загиблого побратима і досі стоять в уяві майданівки голови БФ «Свобода Гідність Перемога» Зеновії Дробахи.

«На Майдані я була в усі вирішальні моменти і напевне ота моя сміливість для загиблого побратима Сергія Дідича була показником адже, він взяв мене собі в помічники, і вже я була помічником сотника Дідича Івано-Франківської сотні. Тривалий час перебувати в Жовтневому було важко, бо через холодну підлогу, на якій спали, часто хворіли. Тож прийняли рішення їздити на Майдан вахтовим методом. Під керівництвом Сергія Дідича вся робота робилася організовано і відповідально. Він був людиною великого духу, добродушним і комунікативним, вмів до кожного знайти підхід. Мені запам’ятався день 18 лютого. Наша сотня вишикувалася біля Жовтневого і попрямувала в Маріїнський парк. Кожний з нас мав піднесений настрій і тверду віру, що ми змінимо нашу державу. З такими почуттями ми колонами проходили Київськими вулицями і не думали, що нас чекають настільки криваві години і дні. Ми йшли повз «беркутят», жартуючи, запрошували до нас в колону. Вже перейшовши на Грушевського і побачивши клуби диму, почувши  залпи вибухів, ми зрозуміли, що тут справжній бій на смерть. Один за одним виводили поранених. Нас жінок відправили далі від центру тих протистоянь. І коли почалась стрілянина з дерев’яними щитами хлопці собою прикривали жінок і дівчат. Була і паніка, і страх, запах крові і постійні вибухи. Тікали хто куди. Прийшовши до себе, почали шукати одне одного. В ту ніч на Майдані було порівняно мало людей. Нас заливали водометами, дякуючи киянам, які підвозили шини, ми підтримували вогонь на барикадах. Палили все, що могло горіти бо водою залили скрізь. Протестувальників тоді  відтіснили до сцени, жінок просили покинути Майдан, але ніхто не пішов. З Будинку Профспілок «беркутівці» кидали в нас гранатами. Відчуття незламного національного духу і якась вже навіть безстрашність панувала в той момент на Майдані.

Після нападу «беркуту» на Жовтневий, в будівлі не залишилось нічого. Винесли всі особисті речі мітингувальників, техніку і матраци.

Мені запам’яталися очі Сергія Дідича, в них був такий біль і сум, що неможливо передати. В останню нашу зустріч Сергій просто світився і аж помолодів. Я спитала, що з ним, а він сказав: «Я покупався в бані».

Хочеться щоб таких вірних своїй нації і Україні людей, які були на Майдані,  було щораз більше. Українці сильні і достойні щасливого майбутнього. Слава Героям Небесної сотні!»

Не останню роль в перебігу Революції Гідності зіграла позиція представників міської, районної чи обласної влади. Про свою участь розповів міський голова м. Надвірна Зіновій Андрійович.

«8 грудня 2013 року відбулося велелюдне віче у Києві «Марш Мільйонів» і тоді стало всім зрозуміло наскільки важливим є цей національний протест. Громада Надвірнянщини вкотре підтвердила свою небайдужість до революційних подій на загальнодержавному рівні. Важко згадувати ті відчуття, коли 20 лютого я прибув на майдан і в цей час оплакували перших 6 загиблих Героїв біля будівлі Укрпочта. Один з них був накритий прапором з написом Надвірна. Але, це не був житель Надвірнянщини, просто синьо-жовтих стягів із написом «Надвірна» на майдані було багато і одним з них накрили тіло вбитого майданіця. Я хочу сказати, що мала Галичина врятувала велику Україну. Бо та повна мобілізація, дієвість і координація роботи депутатів всіх рівнів на Прикарпатті  відчувалась і в Києві. Ніхто не міг повірити у кількість жертв масових розстрілів 18-20 лютого. Але віримо, що  Герої Небесної Сотні тримають зараз українське небо. Слава Україні! Героям Слава!»

Ветеран московсько-української війни, боєць добровольчого батальйону «Крук» Андрій Лисканюк відвідав пам’ятний вечір разом з родиною. Він поділився враженнями від революційних подій, адже на той час проживав в Києві.

«Мене приємно здивувала поведінка киян, проймала за них якась гордість, бо навіть так звані «місцеві мажори», долучалися до протестних акцій і не лишалися осторонь. Коли поруч у магазині хтось купляв 10 хлібин, всі розуміли, що це для Майдану. Може формально Майдан був на кількох вулицях в центрі столиці, але насправді він був скрізь і не тільки в Києві. У березні всі чекали якогось піднесення, і аж ніяк не захоплення Криму, а потім і Східної України. Боротьба наша триває і навряд цьому всьому є мирний вихід. Слава Героям України!»

На завершення учасники пам’ятного вечора заслухали революційну поезію у виконанні майданівки Галини…… Свої вірші вона читала зі сцени революційного Майдану. Після, всі присутні хвилиною мовчання під композицію «Плине кача по тисині…» вшанували пам’ять Героїв Небесної Сотні.

Ведуча заходу на завершення зачитала слова Симога Петлюри «Шлях звільнення кожної нації від поневолення густо кропиться кров’ю ворожою і своєю»  і додала, що шлях визволення української нації вже достатньо омитий кров’ю патріотів, тож хай вічно в нашій пам’яті живуть Герої України, а ми в їх честь разом здобудемо перемогу для Української держави! Кожен із Небесної сотні, як і ми з вами мали свою сім`ю, батьків, друзів, захоплення, свої симпатії і свої невідкладні справи. Вони загинули щоб ми могли гідно жити. Слава Україні! Героям слава!

 Вікторія Торес

 

 

 

 

Share