110 років з дня народження –– греко-католицького священика та громадського діяча отця Степана Кисілевського

110 років з дня народження –– греко-католицького  священика  та громадського діяча отця Степана Кисілевського

У січні 2017 року виповнилось 110 років з дня народження  греко-католицького  священика  та громадського діяча отця Степана Кисілевського. Він народився на Прикарпатті в селі Гринівці Тлумацького повіту в 1907 році. Родина його походила з давнього київського  роду  Кисилів. Історія цього роду  налічує понад тисячу років, має скандинавське походження та бере свій початок у період активного поселення варяг на береги Дніпра. Першим предком із роду Кисілів, який оселився в землях Київщини в кінці Х століття, був варязький лицар на ім’я Свентольд. Від був воєводою в місті-фортеці Білгород, розташованій на правому березі річки Ірпінь на шляху у Волинь, Галичину, Польщу та Європу. 

 

Існує переказ із літописного епізоду 997 року про облогу печенігами міста Білгорода, під час якої воєвода хитрістю обдурив диких печенігів і ті відступили. У легенді розповідається, що жителі Білгорода поклали в колодязь бочку з киселем (квашею – тістом для випікання хліба), склалось враження, що колодязь повністю наповнений тістом для випікання хліба. Печеніги мали на меті підкорити місто, заморивши його мешканців голодом, але через епізод із квашею відступили. Ініціатором цього був Свентольд, від цього пішло прізвище Кисіль. Відомо, що Свентольд прийняв християнство, змінивши ім’я на Святольд (Святольдич), служив у дружині київських князів і за хоробрість та вірну службу в 1014 році отримав від київського князя титул і герб із зображенням білого намета на червоному полі з хрестом. Цей герб має назву «Намет-Свентольдич-Кисіль». Святольд загинув на полі бою під час захоплення Києва Болеславом Хоробрим у 1018 році. Польські літописи називають його князем і родичем Рюриковичів. Ймовірно, таке судження пов’язанезпершою історичною постаттю – князем Рюриком (862–879), який походив зі Скандинавії і був варягом, а правив у Новгороді разом із родичами, теж варягами. 

Внаслідок зміни державного устрою частина роду Кисілів осідає на Волині. В історичних документах згадується Олександр Кисіль, який був одружений з княжною Четвертинською, брав участь у боях, за відвагу польський король подарував синові Олександра Микиті маєтки Низкиничі й Дорогоничі на Волині. Онук Микити Кисіля Тихон був придворним короля Сигізмунда І, син Тихона Григорій був військовим секретарем штабу польського короля Стефана Баторія, ходив із ним у походи проти Москви. У 1581 році був важко поранений, жив у Низкиничах. Григорій Кисіль був одружений з Феодорою (Терезою) Іваницькою, в родині Григорія було два сини – Микола й Адам. Микола був військовим і служив у гусарській корогві, загинув у битві з козаками в 1651 році під Вінницею на річці Південний Буг. Його тіло забрав Адам і поховав у храмі Успіння Богоматері в Низкиничах.

Надзвичайно яскравою історичною постаттю був Адам Кисіль. Народився 1600 року в родовому маєтку Низкиничі й належав до Волинської гілки роду Кисілів, яку започаткував Олехно (Олександр), що брав участь у феодальних війнах 40-х років XV століття. Його дружиною була киянка Немирівна (це є додатковим підтвердженням київського коріння роду). У XVI столітті рід Кисілів – це середньо заможна шляхта західної Волині. Прадід Адама Кисіля Тихон Микитович був Володимирським замковим суддею, дід був ротмістром Волинської гусарської корогви (військовий підрозділ із власною символікою) й загинув під час Лівонської війни. Батько Адама Григорій замолоду теж очолював корогву гусар, воював у військах Речі Посполитої під час Польсько-Московської війни 1577–1582 років. Сам Адам у десятилітньому віці покинув рідний дім і поїхав учитися до Замостя (Польща) в Замойську академію, засновану в 1593 році власником Замостя коронним канцлером Яном Замойським.

Замойська академія відрізнялась від популярної тоді Краківської демократичним складом студентів, серед яких було багато міщан, незаможної шляхти, хоч і навчались представники тодішньої еліти. Студентами академії були відомі особи того часу: Якоб Собєскі, Ян Жолкевський, Миколай Потоцький, а також син засновника академії Томаш Замойський. Адам Кисіль приятелював із Томашем, і це відіграло помітну роль у його блискучій кар’єрі. Після закінчення студій Адам знаходить себе у війську, бере участь у битвах під Цецорою в 1620 році, під Хотином у 1621 році, а також був учасником Прусської експедиції 1626 року. За військову звитягу у 1632 році отримує звання королівського ротмістра. У 1630–1632 рр. волинська шляхта обирає Адама своїм послом у сейм Речі Посполитої.  Користуючись великою симпатією польського короля Владислава ІV, Адам Кисіль отримує ряд високих урядових посад. У 1646 році стає київським каштеляном, і 5 лютого того ж року польський король грамотою підтверджує походження роду Кисілів від київського воєводи Свентольда (з близького оточення династії Рюриковичів). У 1648 році стає воєводою (воєвода – найвища адміністративна посада) Браславським. У 1649 році, обійнявши посаду воєводи київського, Адам поселився в резиденції на Замковій горі в Києві на Подолі.  У ІХ–Х століттях тут стояв приміський княжий палац, а в ХІV столітті Поділ стає головним осередком Києва, де знаходився замок київського воєводи.

У новіших часах рід Кисіль-Кисілевських дав українському суспільству не один десяток національно свідомих особистостей, зокрема священиків.

До цієї священичої династії належить гілка роду отця Володимира Кисілевського (1856–1920) – греко-католицького священика, радника єпископської консисторії Станіславської єпархії з 1905 року, який народився в родині отця Івана Кисілевського (1805–1862), пароха с. Братківці біля Станіслава (тепер – Івано-Франківська) та Юліанни, доньки отця Степана Христофоліменса, грека за походженням (1770–1831), пароха м. Надвірна. Отець Володимир (Іван) був чотирнадцятим сином у сім’ї. Одружений з Оленою Бородайкевич (1865–1935), донькою пароха с. Гринівці.

 

До початку Першої світової війни родина була досить заможною. Так, прадід отця Степана Кисілевського тримав по Галичині розтайні коні (пункти з кіньми на шляхах для заміни коней у тривалих подорожах). До закінчення Першої світової війни члени родини мали значні заощадження в австрійських банках, але через поразку Австрії заощадження в тодішніх коронах були змінені на польські марки, які згодом знецінились. Родинний будинок отця Володимира Кисілевського, батька отця Степана, Зеновія, Маркіяна, Василя, Олени та Володимири згорів у час воєнних дій. Сам отець Володимир, уділяючи святу Тайну Покаянна (сповіді), заразився на тиф і помер.

Отець Степан Кисілевський йшов по стопах свого батька о. Володимира: закінчив Львівську духовну семінарію, прийняв пресвітерські свячення  9 грудня 1934 року. Свячення уділив Митрополит Андрей Шептицький. Служив священиком на Івано-Франківщині в 1934-1995 роках, був радником єпископа-ординарія Софрона Дмитерка, нагороджений відзнакою Папи Римського Івана Павла ІІ за заслуги перед Церквою.  Отець Степан доклав чимало зусиль для утвердження демократичного ладу на Надвірнянщині. Приємно, що про це пам'ятають надвірнянці й цінують його вклад. Так, Надвірнянська міська рада вшанувала його пам’ять і в 2009 році ухвалила рішення про надання одній із новоутворених у Надвірній вулиць імені Степана Кисілевського.

На його очах відбулось зародження УСС, які згодом склали ядро Української Галицької Армії, проголошення незалежної ЗУНР та УНР. Усе життя він уболівав за долю України та греко-католицької церкви. У часи комуністично-атеїстичного режиму підтримував зв'язок із ієрархією греко-католицької церкви в підпіллі, допомагаючи її діяльності. Особливо теплі відносини підтримував з єпископом-ординарієм Софроном (Степаном) Дмитерком ЧСВВ. Часто відвідували один одного, обдумували можливості легалізації та виходу УГКЦ з підпілля, що невдовзі стало реальністю.

На долю о. Степана випали випробування двох світових воєн 1914- 1918 (Перша світова), 1939-1945 (Друга світова), лихоліття комуністичного терору, але попри все він дожив до часів виходу з підпілля греко-католицької церкви у 1990 році та утвердження української державності 1991 року.

 Згадуючи  події 1989-1991 років, бачимо яскраву особистість, рушія демократичних перетворень отця Степана Кисілевського. Усе своє життя він присвятив душпастирській праці задля спасіння душ людських, а також для утвердження незалежної Української держави. Він не тільки уособлював собою зразок найкращого душпастиря, до якого приходили тисячі людей за порадою та духовною наукою, але був громадським діячем, борцем за незалежність України, носієм історичної правди та хоронителем історичних пам’яток . Майже двадцять років він служив священиком у селі Пасічна та селищі Биткові Надвірнянського району, опікувався людськими душами, доносив серця спокій та любов Божу. Також дбав про історичну спадщину: він розшукав могилу відомої української діячки Софії Галечко, яка знаходиться в селі Пасічна. Довгі роки в часи панування антиукраїнського комуністичного ладу він доглядав та оберігав цю могилу.

     У часи демократичних перетворень став ініціатором спорудження пам’ятника видатній українці Софії Галечко. Восени 1990 року відбулося відкриття та освячення цього пам’ятника в селі Пасічна.

     Отець Кисілевський був також одним із організаторів віча на Пнівському замку, яке відбулось 24 вересня 1989 року. На цьому історичному вічі,  яке пробудило в серцях людей віру та вогонь боротьби для утвердження сильної, незалежної Української держави,  отець Степан відправив панахиду, після якої виголосив промову, сповнену віри в сильну, могутню Україну. Разом з отцем Степаном для проведення віча багато труду та відваги доклали справжні патріоти України, борці за незалежність – Федір Ковтун, М. Ісопенко, Олександра Зварчук, Володимир Семків,  Богдан Березицький, Ярослав Бучко, Ярослав Лазарко, Ольга Бойко та інші. Завдяки цим свідомим українцям відбулися демократичні перетворення на теренах Надвірнянщини. Багатьох із цих славних людей немає вже серед нас, але живе про них пам’ять. 

Ми повинні пам’ятати про своє минуле. Народ, який не знає та не пам’ятає свою історію, забуває рідну мову або калічить її росіїзмами чи англомовними словами, на мою думку, не має майбутнього. Тож пам’ятаймо свою історію,  плекаймо рідну українську мову, не забуваймо про заслуги підпільної греко-католицької церкви, яка допомагала в часи атеїстичної комуністичної влади зберегти сутність українського національного духу.

 

 

         Всеволод Кисілевський,

        член Львівської обласної

        організації НСЖУ

 

 

Share