Я родом з Маняви Богородчанського району. До Надвірної переїхав разом з батьками у дошкільному віці. Тоді мій тато,  інженер за освітою, влаштувався на роботу у комунальних службах міста. Там же працювала і мама.

Мене ж віддали до дитячого садочка «Червона шапочка». Пізніше ходив до дитячого садка «Вогник». Досі, попри те, що минуло більше чверть століття, маю теплі спогади про виховательку Надію Федорівну Оберемок, а також Ірина Федорівна Андрійович. Першими моїми вчителями були: Оксана Василівна Мельничук та Віра Миколаївна Дудік, які  дали мені  перші уроки людяності.

Навчаючись в школі № 1 міста Надвірна,  знайшов перших шкільних друзів, перші дитячі захоплення. Але посеред третього класу довелося повернутися в Маняву, до дідуся і бабусі. І саме  у манявській середній школі, я провчився до 9 класу.

Моїм класним керівником  була Микитюк Ольга Степанівна. Вона навчила нас будувати стосунки у колективі, захищати те, що дороге і не пасувати перед труднощами. Тож і досі при зустрічах з однокласниками згадуємо її з вдячністю.

Після закінчення  вступив на механічний факультет Надвірнянського коледжу, який закінчив після чотирьох років навчання.

-         А як Ви стали тренером з рукопашу-гопака?

-         Я дуже активна людина. Тому з юних років займався спортом. Перевагу надавав таким видам спорту , які потребують  концентрації волі та духу: бокс, карате, рукопаш-гопак. І все ж, найближчими по духу мені були українські види бойових мистецтв: рукопаш-гопак, бойовий гопак.

Як результат наполегливих тренувань, 2002 році отримав сертифікат державного зразка у Львівському державному інституті фізичної культури. Завдяки цьому міг уже не тільки займатися самостійно, а й тренувати хлопців. Часто їздили з моїми вихованцями на змагання, де я виступав самостійно, а разом з тим – вболівав за вихованців. Мені це подобалось.

 Тарас Бородач, Валентин Каверін, Микола Кашуба – тоді ми разом докладали чимало зусиль, щоб розвивати українські бойові мистецтва, відродити ці майже втрачені техніки та передати їх своїм учням.  Бо мали переконання, що це не тільки спорт. Це духовні традиції, які єднають нас із нашим родом. У нас було багато послідовників: Едуард Момот, Станіслав Бошелюк, Василь Туранський та багато інших. Хлопці завзято тренувалися і добивалися успіхів.

-         Маю сказати, що Ви дійсно надзвичайно активна людина, якщо навчаючись, займаючись тренерською роботою, ще й започаткували власний бізнес.

-         Так, дійсно, саме в тому часі я спробував себе і як підприємець. Але насправді моє хобі значною мірою змусило мене до цього кроку. Придбання спорядження, участь у змаганнях потребували певних фінансів. Тому, шукаючи можливості для реалізації власних потреб, власного розвитку, я відкрив власну справу.  Тоді і отримав перші навики спілкування з органами державної влади, навчився відповідального ставлення до власних зобов’язань.

-         А ще Михайло Ноняк ввійшов в історію Надвірної як один із наймолодших депутатів міської ради. Як це було?

-         Після закінчення коледжу я вступив до Івано-Франківського національного технічного Університету нафти і газу. Саме на студентські роки припадає початок моєї активної громадсько-політичної діяльності. Як кожна молода людина, я мав багато ідей стосовно того, що треба зробити, змінити, щоб життя громади стало кращим. І я намагався втілити хоч частину з них у життя. Тому без вагань подався на вибори до міської ради. Розумів, що маючи мандат, беру на себе більшу відповідальність, але й матиму більше можливостей зробити щось дійсно важливе і вартісне для людей.

Попри мою молодість, люди повірили мені, і я у віці дев’ятнадцяти з половиною років,  у 2002 році, став одним із наймолодших депутатів в історії Надвірнянської міської ради. Це було ІV демократичне скликання Надвірнянської міської ради. І це була чудова школа політичного гарту тривалістю в чотири роки (з 2002 по 2006).

Я працював у бюджетній комісії. Також був  членом координаційної ради, яка спрямовувала діяльність політичних партій та громадських організацій задля розв’язання важливих для надвірнянців проблем.

-         А ще на цей час припадає початок Вашої просвітянської діяльності. Розкажіть трохи більше про це.

-         Так, дійсно. Будучи депутатом міської ради, я чимало зусиль доклав, в тому числі, і до відродження нашої Надвірнянської міської Просвіти. На той час, зрештою, як і сьогодні, там працювали дійсно віддані цій сподвижнецькій справі люди: Ганна Мохнач, Олександра Волинська, Любов Кипещук, Адріана Срібна, Богдан Березицький, Ярослав Лазорко та багато інших патріотів нашого краю. Тоді нам активно допомагав і міський голова Зіновій Андрійович. Разом ми організовували різноманітні культурні заходи, як то виставки,  вшанування патріотичних свят, вечорниці.

Силами просвітян впорядковували міське кладовище, відновлювали могили видатних надвірнянців. На той час я був головою Надвірнянської міської організації Просвіта. Опікуюся просвітянськими справами і досі. Зараз я – Почесний голова  Надвірнянської районної  ВУТ «Просвіта» ім.. Т.Шевченка. Щоразу, приїжджаючи додому, в Надвірну, не втрачаю нагоди поспілкуватися з просвітянами про їхні плани, потреби. За нагоди, долучаюся до їх проєктів та беру участь у святкуваннях пам’ятних дат.

 Як Ви потрапили на Майдан, і що було зоною Вашої відповідальності як Сотника Самооборони Майдану?

-         Тоді, глибокої осені 2013 я вирушив до Києва разом з іншими надвірнянцями захистити право українського народу на проєвропейський вибір.

Як тільки стало зрозумілим, що чужинці при владі на чолі з Януковичем, попри волю українців, не збираються підписувати Угоду про асоціацію між Україною і ЄС, ми створили на базі Надвірнянської Просвіти організаційний комітет, який прийняв рішення на знак протесту проти свавілля влади організувати наметове містечко в  Надвірній на майдані Шевченка.

Іван Гурмак, Олег Туєшин, Іван Бурій, Ганна Мохнач,  Ярослав Лесюк з перших днів активно займалися організацією цього наметового містечка. Нас підтримав Надвірнянський  міський голова Зіновій Андрійович. Тож невдовзі ми його встановили і воно функціонувало перемоги Революції Гідності. Тішило, що одними з перших до нас долучилися студенти надвірнянського коледжу. Досі пригадую цей емоційний підйом. Люди, прості надвірнянці, приносили нам усе необхідне. Нас готові були підтримати і підтримували усім, чим могли, бо найстрашніше для людей було повернення знову до Росії. Саме довкола того точилися усі розмови довгими осінніми ночами при вогнищі.

Та після сумнозвісних подій на Майдані Незалежності 30 листопада стало зрозуміло, що ця влада не прислухатиметься до волі народу. Тому їй потрібно вказати її місце.  І ми вирушили на Київ, долучившись таким чином до числа учасників революції Гідності.

І там ми відчували підтримку земляків, які постійно доставляли нам необхідні речі. Надвірнянська Просвіта на цей час стала штабом підтримки Майдану.

Я був сотником другої сотні Самооборони Майдану. Нашим завданням було забезпечувати порядок на Майдані і захист відповідних барикад. Зрозуміло, що ми не мали жодних обладунків, спеціальної техніки чи засобів захисту, а тим більше  спеціальних знань. Та при цьому мали боронити  барикади  від озброєних до зубів беркутівців та спецпризначенців, щоб ті не ввірвалися на територію нашого наметового містечка.

Під час сутичок, коли внутрішні війська та беркутівці штурмували наші позиції, ми, щоб не отримати серйозних травм, захищалися саморобними дерев’яними щитами і пластиковими касками. Плечем до плеча: Тарас Бородач, Тарас Білий, Андрій Іроденко, Віталій Котляров, Роман Суфрищук  – тут, на Майдані ми стали не просто земляками, а побратимами.

Разом з тим,  ми слідкували за порядком у наметовому містечку, виявляючи порушників громадського спокою і присікаючи безчинства. Адже проти нас воювали не тільки силами військових. На Майдан звозили тітушок задля вчинення провокацій.

Я координував дії другої сотні бійців самооборони. Зоною нашої відповідальності була друга барикада – від будинку Профспілок до стадіону ім.. В. Лобановського.

Згодом, коли злочинна влада застосувала вогнепальну зброю, в небо одна за одною полетіли душі побратимів. Це були надзвичайно важкі часи. Тоді над домовинами полеглих побратимів ми пообіцяли, що не покинемо спільної справи. В ім’я майбутнього наших дітей. В ім‘я світлої пам’яті про їхню звитягу.

-         Майдан делегував Вас у владу. Які виклики очікували Вас у цьому часі?

-         Так, дійсно, невдовзі після перемоги Революції Гідності Росія розв’язала проти України гібридну війну. Ця війна велася і досі триває не тільки і не стільки на лінії розмежування. Запекла боротьба перебралася і у владні кабінети. Нашу свідомість щодня розстрілюють з телеекранів.

Тож  тих учасників Революції Гідності, які мали певні знання, певний рівень освіти та високу довіру побратимів, суспільства, Майдан делегував на різні посади, в тому числі і в найвищих ешелонах влади. 

Я мав  вищу освіту, певні практичні знання в сфері ведення бізнесу, навики спілкування з податковими і митними органами та найважливіше - мав на той час за плечима хороший досвід громадсько-політичної роботи, розумів як працює бюджетна сфера. Тому був делегований Майданом у Міністерство доходів і зборів на посаду заступника міністра. Сферою моєї відповідальності була боротьба з корупцією, контрабандою і відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом.

Зрозуміло, що ця робота для мене була певним викликом: потрібно було швидко вникати у роботу цього органу для того, щоб якомога швидше запустити системну кампанію з очищення Міністерства доходів і зборів України з подальшою його ліквідацією. Адже під час правління Януковича ним керував одіозний Олександр Клименко, який використовував надані йому повноваження задля перетворення цієї структури у засіб збагачення клану. Зрозуміло, що робив він усе це не самостійно, а опираючись на прибічників. 

Доводилося працювати у шаленому режимі, фактично цілодобово, налагоджуючи співпрацю з  правоохоронними органами. Адже ми поклялися на Майдані, що хабарники будуть сидіти в тюрмі. Тому мені було важливо не просто звільнити тих  чиновників високого рангу, які були причетні до масштабних афер. Важливо було довести їх причетність до вибудовування злочинних схем і покарати.

Було відкрито сотні кримінальних проваджень. Багато кримінальних справ порушила внутрішня безпека, якою я керував. Але нам надзвичайно важливо було не просто вказати на злочинців, а щоб ці справи розслідувалися і дійшли до логічного завершення. І хоча зрозуміло, що вироки суду – це результат спільної тривалої роботи слідчих органів і Прокуратури.   Паралельно відбувався і процес люстрації.

Разом з тим, доводилося ще і розробляти та реалізовувати разом із відповідними спецслужбами плани заходів по боротьбі як з товарною контрабандою, так і контрабандою наркотичних речовин, зброї, боєприпасів. Окремим напрямком була боротьба з відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом.

Тоді вперше проти мене була задіяна потужна машина системної дискредитації. Звісно, що моїм противникам ресурсу не бракувало. Вони готові були платити чималі гроші, щоб і далі залишатися біля корита.

Це була злива фейкових публікацій на сайтах, які не дарма називають «зливними бачками».

Саме тоді народилися міфи про мене, які потім, за потреби, реанімували знову і знову. Не здивуюся, якщо вони вкотре оживуть і в найближчому часі, а, можливо, і отримають продовження. Але для мене це означає одне: я був на правильному шляху і добре робив свою роботу.

-         А потім Ви очолили Укртрансбезпеку. Чому прийняли таке рішення і які виклики Вас чекали на цій посаді?

-         Після Міністерства доходів і зборів України, яке було в процесі ліквідації,  я почав працювати у Міністерстві інфраструктури України.  Мені було важливо  піти працювати туди, де я міг бути максимально корисним країні. Автомобільна галузь мені дуже близька, я маю відповідну освіту, тому і рішення прийняв, не вагаючись.

У тому часі було створено Укртрансбезпеку - орган, покликаний забезпечити дотримання безпекових стандартів на наземному, річковому та морському транспорті.

Спершу я обійняв посаду заступника Голови цієї Служби.  А після зміни уряду, у 2016 році, за рекомендацією нового Міністра інфраструктури Володимира Омеляна, 20 квітня 2016 року був призначений на посаду  Голови Укртрансбезпеки.

Більше року я працював самостійно як Голова Служби, не маючи заступників. І це при тому, що доводилося практично з нуля запускати окремі напрямки, як то забезпечення заходів державного нагляду та контролю за безпекою на наземному транспорті. До мого призначення на посаду Голови Укртрансбезпеки вони практично не проводились, а габаритно-ваговоговий контроль взагалі вдалося розпочати тільки з квітня 2016 року.

Так як роки безконтрольності сформували відчуття безкарності у значної частини перевізників, відновлення проведення заходів контролю на той час було вольовим рішенням. На початках бізнес чинив шалений спротив, аж до перекриття доріг. Я особисто виїжджав  до пікетувальників, вів непрості перемовини, і як результат, ми добились системності в цій роботі. І вже у 2018-2019 роках перевізники самі вимагали суворішого поводження з порушниками.

Окрім того, наша команда ініціювала і запустила низку процесів, покликаних усунути корупційні ризики під час надання адміністративних послуг, в тому числі, завдяки переведенню їх в онлайн.

 Під моїм головуванням в Укртрансбезпеці було закладено фундамент для прозорого спілкування з громадянами шляхом запровадження низки електронних сервісів.

Особливий безлад я застав  в питаннях контролю на водному транспорті. Тут фактично довелось починати все навіть не з нуля, а з мінусових позначок: з нормотворчої роботи. Я гордий тим, що вже на момент виділення Державної служби морського та річкового транспорту України в окремий орган центральної влади у 2019 році, Україна  ратифікувала ряд важливих міжнародних Конвенцій та пройшла міжнародні аудити, які дозволили їй стати в один ряд із великими морськими державами.

-         Ваше звільнення з посади Голови Укртрансбезпеки було серед перших кадрових рішень новообраного Президента, до того ж, досить скандальним? З чим це пов’язано?

-         Звісно, коли ти руйнуєш створювані роками схеми або ж впорядковуєш безлад, в якому спритникам від влади так легко «наварювати» власний зиск, то ти стаєш не зручним для багатьох. Тож один із одіозних заступників міністра, скориставшись тим, що тимчасово виконує обов’язки міністра, ще у 2018 році ініціював службове розслідування моєї діяльності, у ході якого було скеровано низку запитів у правоохоронні органи щодо наявності відкритих проваджень щодо мене. Жодного факту не було підтверджено в результаті проведення ґрунтовної перевірки, як і не було накладено дисциплінарних стягнень після її завершення.

Після обрання нового Президента він щодуху кинувся виконувати свою передвиборчу обіцянку: привести у владу нових людей. Та от біда: для нього нові означало одне – свої. Зрозуміло, що Укртрансбезпека, якою вона стала за роки мого керівництва, не вписувалася в намальовану тими «новими» картинку. Більш зрозумілим для них було завдання перетворити Укртрансбезпеку із органу центральної влади, який реалізовує державну політику із забезпечення безпеки перевезень наземним транспортом, в кишеньковий орган, керований в ручному режимі з єдиним завданням – обслуговувати нехитрі корупційні схеми. Зрештою, наступні кроки і кадрові рішення довели це і показали істинне призначення цих «нових облич».

Тому моє звільнення було не тільки одним із перших кадрових діянь нової влади. Воно, як і більшість «нововведень», робились брутально і з порушенням закону. Моє звільнення Кабмін провів із порушенням процедури. Рішення приймалося під тиском і без подання міністра  інфраструктури (його зробив заднім числом один із заступників). І знову була запущена кампанія з дискредитації мене не тільки як чиновника, а й як людини.

Але, як законослухняний громадянин, я вдався до суду. І сьогодні у мене на руках –  рішення на мою користь Святошинського районного суду м. Києва у цивільній справі за моїм позовом до «Телерадіокомпанії Люкс» та Гнапа Дмитра про захист моєї честі, гідності та ділової репутації. Ця програма була частиною масштабної дискредитаційної кампанії, розгорнутої проти мене особисто з метою не просто усунути мене, як незручного, із займаної посади Голови Укртрансбезпеки, а фактично похоронити мою репутацію як принципового держслужбовця високого рангу.

Я маю честь, маю гідність і нікому не дозволю на них посягатись, навіть якщо потрібно буде поборотись.

-         Ви очолили Профспілку військових, працівників правоохоронних органів та учасників бойових дій ще будучи на високій посаді. Чому для Вас це важливо?

-         Куди б мене не заносила доля, я завжди залишався сотником Майдану. Я використовував кожну найменшу можливість допомогти хлопцям на передовій, хоч і робив це без показухи. А кожне своє рішення на посадах я звіряв з неписаним кодексом честі, за яким ми жили з побратимами. Тому завжди був у темі.

Я бачив, що у нас на державному рівні немає розуміння першочерговості вирішення питань навіть матеріально-технічного та соціально-економічного забезпечення діючих військових, не кажучи вже про лікування і реабілітацію тих, хто отримали бойове поранення, контузію; оздоровлення як військових, так і членів їх сімей. А ситуація із соціально-правовим статусом волонтерів, які у 2014-2015 фактично винесли на своїх плечах цю війну і дали державі час оговтатись та налагодити достойну оборону, взагалі критична.

Тому, починаючи з 2018 року я провів десятки консультацій. Ми шукали відповідь на запитання: «Яка форма організації повинна бути, щоб об’єднати в єдиний кулак усі здорові продуктивні сили, які працюють на обороноздатність країни?».  Ми зупинилися на профспілці. І з осені 2018 року розпочали активну роботу з підготовки Статуту.

25 квітня 2019 року ми провели в символічній для прогресивного українства будівлі Професійних спілок України установчі збори Всеукраїнської Профспілки військових, працівників правоохоронних органів та учасників бойових дій. На зборах було зареєстровано 180 учасників з усієї України. Вони прийняли рішення про створення Профспілки і обрали керівний склад. Мене обрали головою.

Звільнення з посади Голови Укртрансбезпеки дало мені можливість активно включитися в роботу з територіальної розбудови організації. Ми проводили масу співбесід з людьми, яких бачили на чолі обласних організацій. Процес був настільки динамічним, що буквально за три місяці осені 2019 року ми змогли організувати обласні осередки у чотирнадцяти обласних центрах України. І саме це дало нам можливість

22 січня 2020 року, в День Соборності України, отримати Свідоцтво, яке засвідчує репрезентативність нашої організації як професійної спілки.

Ми включились у роботу «на повну». Сьогодні на нашому рахунку, в тому числі, і законопроєкт № 4384  «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо захищених видатків державного бюджету» зареєстрований у Верховній Радою України завдяки підтримці низки депутатів, яким не байдужа доля захисників України. Ми розробили його самотужки, залучившись підтримкою експертів, оскільки Уряд не спроможний був цього зробити, хоч це і його прямий обов’язок.

Мета цього законопроєкту – не допустити обмеження соціальних зобов’язань держави щодо ветеранів.

-         Чому Ви плануєте  балотуватися до Верховної Ради України по 87 виборчому округу ?

-         Так,  я бачу ряд проблем,  які потрібно вирішувати. За роки роботи на високих державних посадах,  я набув необхідний досвід і знання щоб їх вирішити. Адже сьогоднішня влада демонструє намагання позбавити місцеві громади перспектив стабільного розвитку. На мою думку розвиток місцевих громади дасть поштовх для економічного зростання країни і добробуту людей.

-         На яких актуальних для краю завданнях маєте намір зосередитися у випадку перемоги?

-          Найперше – це  розвиток і добробут громад. Це цілий комплекс питань, пов’язаних із: доступною якісною медициною,  покращенням екологічної ситуації краю – вирубка лісів, протидія паводкам, поводження з твердими побутовими відходами ; розвиток його інвестиційної привабливості і, як результат – створення нових робочих місць, додаткові відрахування, в тому числі, і до місцевого бюджету та підвищення рівня спроможності громади; розвиток переробної промисловості і припинення практики ресурсної експлуатації краю; проведення якісного аудиту земель та  нерухомого майна і аналізу ефективності його використання громадою, і звісно будівництво доріг, але не тільки до Буковелю , а до кожної сільської домівки.  А це дозволить  значно покращити освіту дітей; належним чином обладнати місцеві лікарні, щоб не залежати перед кожними наступними виборами від подачок кандидатів і не дозволити себе купувати, а щоразу робити зважений вибір на користь громади і краю.

Розмову вів Святослав Городоцький

Газета "Життя Прикарпаття"