Історія стародавнього київського роду Кисілів налічує понад тисячу років, має скандинавське походження та бере свій початок в період активного поселення варяг на берегах Дніпра. Першим предком із роду Кисілів, який оселився в землях Київщини в кінці Х століття, був варязький лицар на ім’я Свентольд. У цей історичний період зароджується могутня європейська держава Русь (сучасні історики називають її Київська Русь).

Ті часи характеризуються постанням нових держав. Так, у 845 році, внаслідок розпаду імперії Карла Великого, утворились Франція і Німеччина. Найдавніше королівство Англії постало в ІХ столітті, в той же час виникло Празьке князівство чехів, у Х столітті починається історія поляків, у кінці ІХ ст. на початку Х ст. території сучасної України, Білорусі, Росії стають серцевиною давньої Русі – могутнього європейського об’єднання добре розвинутого економічно.

У «Повісті минулих літ» описується, що у рік 852 земля наша стала називатись Руська земля, також літопис згадує, що у рік 859 варяги приходили з моря... Варяги (пов’язане словом і клятвою товариство воїнів) походять зі Скандинавії.

Виходячи з наведених літописцем фактів випливає, що варяги мандрували морем у складі невеликих дружин як воїни-купці, вони швидко засвоювали слов’янські мову й культуру, через добру організованість вони стали відігравати серед слов’ян провідну роль у будівництві могутньої Русі. Перші правителі Києва мали варязькі імена: кн. Олег – Хелег, кн. Ігор – Інґвар, кн. Ольга – Хельда, що вказує на провідну роль варяг у постанні Руської держави. В ІХ–Х ст. інтереси східних cлов’ян та варяг співпадали у сферах обмеження впливу хозар, протистоянні нападам кочівників та забезпеченні торгівельного шляху по Дніпру до Візантії.

Повертаючись до виникнення стародавнього роду Кисілів, маємо відомості, що перший предок був варягом і називався Свентольд. Існує переказ із літописного епізоду 997 року про облогу печенігами міста Білгорода, який у той час служив заставою при в’їзді в Київ і знаходився за три милі від нього. Виникло місто за князя Олега, який, ставши князем київським, як свідчить літопис, «нача городи ставить». Білгород розташований на правому березі річки Ірпінь на шляху у Волинь, Галичину, Польщу та Європу. В леґенді розповідається, що жителі Білгорода поклали в колодязь бочку з кисілем (квашею – тістом для випікання хліба), склалось враження, що колодязь повністю наповнений тістом для випікання хліба. Печеніги мали на меті підкорити місто, заморивши його мешканців голодом, але через епізод із квашею відступили. Ініціатором цього був Свентольд, від цього пішло прізвище Кисіль. Відомо що Свентольд прийняв християнство, змінивши ім’я на Святольд (Святольдич), служив у дружині київських князів і за хоробрість та вірну службу в 1014 році отримав від київського князя титул і герб із зображенням білого намету на червоному полі з хрестом. Цей герб мав назву «Намет-Свентольдич-Кисіль». Святольд загинув на полі бою під час захоплення Києва Болеславом Хоробрим у 1018 році.

Захисні вали Ділгорода на річці Ірпінь

Родовий герб «Намет» стародавнього київського роду Кисілів, що виник на початку ХІ ст. (фраґмент із гравюри на металі початку XVII ст.)

Польські літописи називають його князем і родичем Рюриковичів. Ймовірно, таке судження пов’язане з пешою історичною постаттю – князем Рюриком (862–879), який походив зі Скандинавії і був варягом, а правив у Новгороді разом із родичами, теж варягами.

З історії знаємо, що з дружини князя Рюрика відкололися два його ватажки Аскольд і Дир. Покинувши Новгород, підкорили Київ і почали там правити. Коли звістка про це дійшла до Новгорода, Ігор (Інґвар), син Рюрика, був малолітнім, а його реґентом (опікуном) був Олег (Хелег). Існує історичний переказ, що Олег зібрав дружину (війскове угруповання), взяв малолітнього Ігоря й подався в Київ. Олег звинуватив київських правителів Аскольда і Дира у зраді та підступно вбив їх, а сам став князем і проголосив Київ матір'ю руських міст. Ці факти підтверджують гіпотезу про приналежність Свентольда до роду Рюриковичів, адже він служив у дружині князя Олега (879–913) та Ігоря (913–945). Дружиною Ігоря була Княгиня Ольга (Хельда) (945–962, померла в 964 р.), їхній син Святослав (962–972) і за ним наступні князі – Ярополк (972–979), Володимир Великий (980–1015), Ярослав Мудрий (1034–1054), Всеволод Ярославович (1178–1193), Володимир Мономах (онук Ярослава Мудрого) (1113–1125), стали першими князями зі слов’янськими іменами.

Одним із атрибутів давньої Русі був родовий знак династії Рюриковичів «Тризуб», який дійшов до наших днів і набув статусу державного герба України.

Печатка полоцького князя Ізяслава Володимировича (X ст.)

.

Зображення герба «Тризуба» на монетах давньої Русі

Державний герб України (з 1992 р.)

Багато відомостей про розвиток роду Кисілів втрачені з плином часу та історичних подій, які склались не на користь тогочасної Русі. З упадком Києва під впливом монголо-татарських навал та міжусобних протистоянь могутня Русь розпалась на князівства: Київське, Галицьке, Волинське, Смоленське, Переяславське, Володимиро-Суздальське та інші. У Новгороді та Пскові утворились феодальні форми правління. Продовжувачем державницьких традицій Русі стає Галицьке, а також Волинське князівства, які були приєднані князем Володимиром Великим в 981–993 рр. до Києва і входили в скад Русі. Галицькі землі відокремились від Києва в 1097 році. Тут правила династія правнуків князя Ярослава Мудрого – князів Ростиславовичів.

Печатка руського короля Юрія І – сина Лева І, онука короля Данила Галицького (1301–1308) (на щиті вершника зображений лев – символ Галичини)

Герб Галицько-Волинського князівства (1099–1349)

В 1199–1203 рр. частина руських князівств об’єднується в Галицько-Волинську державу під звехністю князя Романа Мстиславовича, на той час волинського князя (нащадка Володимира Мономаха). Після смерті кн. Романа Мстиславовича місцеві бояри повстали проти княжої влади і його синам Данилові й Василькові довелося вести боротьбу за повернення батьківського трону. Ця війна точилася з поляками та угорцями, які опирались на місцевих бояр. Вона увійшла в історію як визвольна – за незалежність та єдність Галицько-Волинської держави. В цій боротьбі переміг князь Данило, який став на чолі відродженого князівства.

В 1230 р. Данило добився миру з сусідами і звів фортифікаційні мури для захисту кордонів від навал ординців. В 1256 році він збудував славне й дороге кожному русинові місто Львів. Князь Данило був відданим ідеї відродження могутньої Русі. З цією метою він іде на зближення з апостольським престолом, веде переговори з папою Інокентієм ІV про організацію хрестового походу проти орди. В 1253 році глава апостольської столиці коронує княза Данила. Цим актом було підтверджене визнання Галицько-Волинского князівства повноправним членом тодішньої європейської спільноти. Під впливом цих подій у церковному устрої відбулися деякі зміни: папу римського визнали верховним пастирем руської Церкви й підтвердили непорушність східного обряду й церковного устрою.

В 1254 році Данило Галицький розпочав військовий похід задля звільненя Києва від монголо-татар. На жаль, зусилля короля Данила не увінчались упіхом. Намагаючись самотужки здолати ординців та не отримавши жаданої допомоги від апостольського престолу, він зазнав невдачі. В 1259 році військо хана Батия рушило на Галичину й Волинь. Ординці поставили умову: розібрати стіни укріплених міст і скоритися хану, або ж стати перед загрозою цілковитого знищення. Данило Галицький був змушений поступитися. Він із болем в серці руйнував мури та прийняв умови щодо сплати ханові данини. Незважаючи на певну політичну й економічну залежність від Золотої орди князівству вдалося зберегти власну зовнішню політику. За часів князювання Юрія Львовича (онука короля Данила) в 1303 році була заснована Галицька митрополія.

У цей час на північному сході ще донедавна могутньої Русі молодші вихідці з династії Рюриковичів посідають княжі престоли в Ростові, Суздалі, Володимирі. Так, князь Андрій Боголюбський, який князював у Суздалі, щоб послабити вплив місцевих бояр на свій двір, переносить свій осідок до Володимира, бере участь у міжусобних війнах і в 1169 році нападає на Київ, руйнуючи та грабуючи місто, бо вбачає в ньому загрозу новій східній столиці – Москві, яка згадується в документах 1147 року як невелика оборонна застава на ріці Москва (з часом вона трансформувалась у столицю Московщини).

Карта Московського князівства (фотокопія карти 1593 року. Антверпен)

Особливого розвитку Московщина досягає за часів правління Івана Калити (1325–1341), збирача данини для ординців. В 1328 році Іван Калита викупив у хана «Великокняжий ярлик» і через це Москва зайняла панівне становище над іншими містами. Він та його наступники часто використовували цей ганебний привілей для підпорядкування Москві інших міст князівств. Часто під приводом несплати данини непокірні міста віддавали на розграбування монголо-татарам. Після розпаду Золотої орди в 1395 році на Кримське, Астраханське, Казанське та Сибірське ханства московські правителі справно сплачували данину аж до 1476 року.

Із завоюванням Константинополя османами в 1453 році багато візантійських священнослужителів еміґрували до Москви. Тоді виникла теорія «Москва – третій Рим». Так, цар Іван ІІІ одружився з Софією Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора Костянтина, щоб неначебто закріпити за собою статус спадкоємця імперських традицій Візантії. Внаслідок цього змінюється гербовий знак московських правителів: із вершника на коні, що вживався князем Іваном І, на запозичений герб династії Палеологів із Візантії.

Герб-наїзник московського царства за князювання Василія І 1547 року (аналоги герба вживались на початках зародження Моковського князівства)

Герб князя Олександра Невського (поч. XIII ст.)

Герб династії Палеологів – імператорської династії Візантії (фотокопія із зображення 1261 р.)

В час правління Івана Грозного (1533–1584) Московська держава розширилась, підкоривши собі 1552 р. Казанське, 1554 р. Астраханське ханства, а також приєднавши землі чувашів, удмуртів, марійців. Згодом відбулося підкорення Сибірського ханства. За таких умов Московщина прибирає собі грецьку назву Росія. Офіційна ж назва «Москавське царство» вживалось до 1547 року.

Гербові знаки московських царів Лжедмитрія та Івана ІV, на відміну від запозиченого візантійського герба, який використовувався попередніми московськими царями, зазнали змін, оскільки крила орла були підняті вгору.

Герб Росії, вживаний в 1654 р.

Згодом герб Росії отримує деякі додаткові деталі, які бачимо на гербі Російської імперії 1882 року, але суті не змінює і до сьогодні (за винятком правління тимчасового уряду в 1917 pоці).

Герб Російської імперії (1882)

Герб Росії 1917–1918 років

Державний герб Російської Федерації (з 1993 року)

Карта кордонів XIII–XV ст.

Одночасно з подіями на північному сході, в західних землях точилась постійна боротьба з внутрішніми й зовнішніми ворогами, яка ослабила Галицько-Волинську державу і наприкінці XIV ст. землі князівства поділили між Литвою, Польщею, Угорщиною та Молдавією. Велике Литовске князівство, Руське і Жемайтське було створене на основі об’єднання балтських і слов’янских племен, які перебували досі у складі Русі. В князівстві вживалась руська мова (сьогодні автентичною до вживаної тоді руської мови є церковно-слов’янська) та діяли правові норми, укладені київським князем Ярославом Мудрим (збірник законів Русі «Руська Правда»).

Європейська Скіфія (фотокопія карти 1595 року. Базель)

Геральдика новоствореного державного об’єднання Великого князівства Литовського yспадкувала певні геральдичні елементи Русі. Родовід литовського князя Гедиміна бере свій початок на Русі – з роду Рюрика від князя Полоцького Рогволода Борисовича 1223 р., що мав двох онуків Молкавда і Давила. Гердень та Вид були синами Давила. В свою чергу, у Вида був син Тройден, а в нього два сини – Вітовт і Гедимін.

Герб князя Литви і Русі Гедиміна (1316–1341)

Герб Ягеллонів

Герби «Погоня» Великого князівства Литовського (XV–XVII ст.)

Печатка князя Вітовта (1385)

Карта Великого князівства Литовського (фотокопія карти 1643 року. Амстердам)

Поступове приєднання значної частини руських земель до Литовського князівства починається в 1230–1240-х роках. Так литовський князь Міндовг об’єднав литовські та частину руських земель в одну державу. Він приєднав руські міста: Гродно, Слонім, Полоцьк, Вітебськ. За князя Гедиміна (1316–1341) були приєднані Мінськ, Берестя. В XIV ст. до складу Литовського князівства увійшли майже всі білоруські та українські землі. В 1357–1363 роках приєдналась Волинь, Чернігово-Сіверщина, Поділля, Київщина, Брацлавщина. Держава отримала назву Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське.

Більшість населення князівства становили русини. Внаслідок цього в державі панували руські звичаї, культура, мова. В 1385 році з метою посилення державної влади та запобігання експансії з боку Тевтонського ордену князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею. Проте частина литовської, української, білоруської шляхти не підтримала зближення з Польщею, що й призвело до громадянської війни, в результаті якої великим князем литовським став Вітовт. Він в основу державної політики поклав мету об’єднання Литовським князівством усіх руських земель часів давньої Русі. Однак поразка литовсько-руських військ на річці Ворскла 1399 року перекреслила мрії князя Вітовта і в 1401 році призвела до укладення Віленско-Радомської унії.

В 1432–1440 роках відбувались війскові протистояння між двома таборами, які з одного боку очолював князь Сигізмунд, прихильник унії з Польщею, а з іншого – князь Свидригайло, якого проголосили великим руським князем з осідком у Полоцьку. З роками протистояння князь Свидригайло втратив свій вплив. У 1447 році були юридично оформлені права князів та шляхти за так званим Віленським привілеєм. Так само формується сейм як вищий державний орган. В 1505 році проголошується Радомська конституція, яка визначала органи станової монархії. Всі ці передумови призвели до укладення в 1569 році Люблінської унії та утворення нової державної формації з назвою Речь Посполита (українською перекладається як «Загальна справа»), яка була своєрідним продовженням держави Ягеллонів, що існувала з 1385 року.

Унія між Польщею і Литвою об’єднала дві держави в одну з єдиним королем і сеймом та єдиною монетарною системою. Загальна площа держави становила 990 тисяч квадратних кілометрів, етнічний склад якої такий: 40% поляків, 20% русинів,13% литовців, 10% німців, 17% – інші народності.

Герб Речі Посполитої (зображення ХVІ ст.)

Внаслідок зміни державного устрою частина роду Кисілів осідає на Волині. В історичних документах згадується Олександр Кисіль, який був одружений з княжною Четвертинською, брав участь у боях, за відвагу польський король подарував синові Олександра Микиті маєтки Низкиничі й Дорогоничі на Волині. Онук Микити Кисіля Тихон був придворним короля Сигізмунда І, син Тихона Григорій був військовим секретарем штабу польського короля Стефана Баторія, ходив із ним в походи проти Москви. В 1581 році був важко поранений, жив у Низкиничах. Григорій Кисіль був одружений з Феодорою (Терезою) Іваницькою, в родині Григорія було два сини – Микола і Адам. Микола був військовим і служив у гусарській корогві, загинув у битві з козаками в 1651 році під Вінницею на річці Південний Буг. Його тіло забрав Адам і поховав у храмі Успіння Богоматері в Низкиничах.

Надзвичайно яскравою історичною постаттю був Адам Кисіль. Народився 1600 року в родовому маєтку Низкиничі й належав до Волинської гілки роду Кисілів, яку започаткував Олехно (Олександр), який брав участь у феодальних війнах 40-х років XV століття. Його дружиною була киянка Немирівна (це є додатковим підтвердженням київського коріння роду). У XVI столітті рід Кисілів – це середньо заможна шляхта західної Волині. Прадід Адама Кисіля Тихон Микитович був Володимирським замковим суддею, дід був ротмістром Волинської гусарської корогви (військовий підрозділ з власною символікою) й загинув під час Лівонської війни, батько Адама Григорій замолоду теж очолював корогву гусар, воював у військах Речі Посполитої під час Польсько-Московської війни 1577–1582 років. Сам Адам у десятилітньому віці покинув рідний дім і поїхав учитися до Замостя (Польща) в Замойську академію, засновану в 1593 році власником Замостя коронним канцлером Яном Замойським.

Замойська академія відрізнялась від популярної тоді Краківської демократичним складом студентів, серед яких було багато міщан, незаможної шляхти, хоч і навчались представники тодішньої еліти. Студентами академії були відомі особи того часу: Якоб Собєскі, Ян Жолкевський, Миколай Потоцький, а також син засновника академії Томаш Замойський. Адам Кисіль приятелював із Томашем і це відіграло помітну роль у його блискучій кар’єрі. Після закінчення студій Адам знаходить себе у війську, бере участь у битвах під Цецорою в 1620 році, під Хотином у 1621 році, а також був учасником Прусської експедиції 1626 року. За військову звитягу у 1632 році отримує звання королівського ротмістра. В 1630–1632 рр. волинська шляхта обирає Адама своїм послом в сейм Речі Посполитої.

В 1632 році в сеймі Адам красномовно відстоює інтереси правосласних українців, заглиблюючись в історію виникнення християнства на Русі, а точніше офіційним його запровадженням у східному обряді з Візантії в 988 році князем Володимиром Великим, ще до церковного поділу 1054 року, що спричинив поділ Церкви на дві частини – римську та візантійську. Русь успадкувала традиції візантійського сходу й була частиною Константинопольського патріархату. Проте Руська Церква залишилась у сопричасній єдності з апостольською столицею Римом. Незважаючи на догматичні суперечки між Константинополем та Римом, київські єрархи намагалися зберегти християнську єдність. Посланці Русі брали участь у соборах Римської церкви в Ліоні (1245), Констанці (1418). Київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів Флорентійської унії 1439 року та прийняв акт об’єднання двох Церков і догматичні компроміси, досягнуті на соборі. Київська митрополія стала прибічником унії, але частина константинапольських та руських єрархів не сприйняла догматичні компроміси і, як наслідок, унію.

У 1589 році, скориставшись занепадом Константинополя, московські єрархи, які не визнавали Флорентійську унію 1448 року, відокремились від давньої Київської митрополії, здобувши статус патріархату й проголосили себе правонаступниками традицій Константинополя. Опираючись на історичні факти зрозуміло, що в особі Адама Кисіля бачимо ревного християнина й захисника прав вірних Київської митрополії. Завдяки його зусиллям Київській митрополії був повернутий Софійський собор. Користуючись великою симпатією польського короля Владислава ІV, Адам Кисіль отримує ряд високих урядових посад. В 1646 році стає київським каштеляном і 5 лютого того ж року польський король грамотою підтверджує походження роду Кисілів від київського воєводи Свентольда (з близького оточення династії Рюриковичів). У 1648 році стає воєводою (воєвода – найвища адміністративна посада) Браславським. У 1649 році, обійнявши посаду воєводи київського, Адам поселився в резиденції на Замковій горі в Києві на Подолі, висота якої над рівнем моря 80 м, площа 2 га. В ІХ–Х століттях тут стояв приміський княжий палац, а в ХІV столітті Поділ стає головним осередком Києва, де знаходився замок литовського воєводи.

Краєвид Києва

Замкова гора Кисілівка. Гравюра Вестерфельда 1651 року

Резиденція воєводи Адама Кисіля була замковою спорудою не так величною, як дуже затишною та вишукано облаштованою. Згодом Замкова гора дістає назву Кисілівка від прізвища київського воєводи Кисіля. У своїй діяльності Кисіль був спритним дипломатом, який представляв інтереси Польщі в суперечках із Москвою за Чернігіво-Сіверщину. З перших днів хмельниччини він став лідером ідеї компромісу між українськими козаками й Польщею, прекрасно розуміючи, що гетьман Б. Хмельницький не зможе забезпечити й надалі відстояти незалежність України, яка перебувала в полі інтересів Речі Посполитої та Московщини. Адам Кисіль із жалем говорив про козаків: «…гарна та громада людей і дух її сильний – якби все це було проти ворога святого Христа, а не проти короля, Речі Посполитої та Вітчизни своєї».

Він засуджував об’єднання козаків із татарами, які були мусульманами й боролись проти християн. Він був носієм ідеї утворення союзу християнських держав для боротьби з мусульманами. Йому як емісарові польського короля доручили вести переговори з Хмельницьким у 1649 році в Переяславі та в 1651 році у Білій Церкві. Діяльність дипломата супроводжується ідеєю досягнення згоди між Польщею та Україною, між якими роздвоювалась душа київського воєводи та політичного діяча Речі Посполитої, з іншого боку – щирого православного, закоханого у свою милу Русь.

За свого життя Адам Кисіль був одним із найбагатших магнатів Речі Посполитої, його маєтки налічували 65 населених пунктів, з яких 37 – на Волині, 18 – на Київщині, 7 – на Чернігово-Сіверщині, 3 – в Галичині. Адам багато з цих маєтків отримав у дар від польського короля, багато купив особисто. Незаперечним фактом є те, що Кисілі у своїх маєтках вели господарську діяльність дуже ощадливо. Кошти, отримані від господарської діяльності, спрямовували на розвиток маєтків та будівництво й відбудову православних храмів, монастирів. Адам Кисіль був одним із найвідоміших покровителів Києво-Могилянської академії (Петро Могила своїм заповітом 1647 року довірив йому опіку над академією). Вірний традиціям православ’я, Кисіль виступає лідером руської шляхти, засновує Максаковський Преображенський монастир у своєму маєтку на Чернігівщині в 40-х роках XVI століття. В 1643 році в родовому маєтку Низкиничі піднімається разом із монастирськими будівлями збудована Адамом кам’яна п’ятибанна церква Успіння Пресвятої Богородиці (в цій обителі знаходиться чудотворна ікона Богоматері). Щоб уникнути небезпеки нападу, церкву і монастир обвели високими земляними валами й фортифікаційними мурами.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці та монастирські споруди в Низкиничах (фото 2010 р.)

Успіння Богоматері. Ікона 17 століття з Низкеничів

Іконостас монастирської церкви в Низкиничах

3 травня 1653 року в родовому маєтку Низкиничі обірвалось життя Адама Кисіля. Його поховали у саркофазі монастирського храму у притворі святого Георгія. В нижній частині надгробка на мармуровій плиті міститься напис латинською мовою, зроблений його дружиною Анастасією, донькою київського шляхтича Філона Гулковича:

«Перехожий! Зупинися, читай. Цей мармур говорить про славного потомка роду Свентольда, славну опору держави – Адама з Брусилова Кисіля, що був каштеляном Чернігівським, потім воєводою Браславським і Київським, мужа, що відзначився в боях твердістю і далекоглядністю… Плач про втрату цього знаменитого мужа, котрого оплакую разом із його достойними громадянами, хай буде пам'ятником тобі… 3 травня 1653 року. Смерть прийшла на 53 році життя. Прощай».

Надгробна плита та усипальниця Адама Кисіля в Низкиничах

Саркофаг Миколая Кисіля з родинними гербами родів вихідців з роду Кисілів в цетрі знаходиться основний герб роду «Намет»

Відомості про Адама Кисіля збереглися в численних документах (вони слугували основою для досліджень М. Костомарова) та двох працях О. Новицького «А. Г. Кисель, киевский воєвода», «К биофрафии Адама Киселя». Докладні свідчння про А. Кисіля, факти з його біографії містить «Русский биографіческий словарь» 1897 року, твори М. Грушевського. До наших днів дійшли його портретні зображення та гравюри. В самому Києві пам’ять збереглась у назві гори Кисілівка.

Гравюра Адама Кисіля на металі (1635)

Адам Кисіль (1600-1653)

Сучасники й до сьогодні свято бережуть пам'ять про великого русина, оборонця православно віри Адама Кисіля, йому присвячені рядки протоєрея Віктора Мельника:

Серед своїх, мов гість чужий,

А між чужих, як ворог клятий,

Одівся в мудрість, наче лати,

Підносиш люд напівживий.

Землі святої вартовий,

Ти мир, як хліб, навчав тримати,

Ти брат усім, хоч супостати,

Й товариші топтали в гній.

Ти в православ'ї звів просвіту,

На захист звів монастирі,

Ідеї втілював сирі.

Коли із шаблею півсвіту,

У ранній відійшов порі,

Подібний шлях метеориту.

Трагічною сторінкою в 1962 році стало плюндрування саркофагу з прахом Адама Кисіля безбожниками, комуністами, відлюдками і вандалами. Але це нікого не дивує, адже комуністична диявольська ідеологія за свою короткочасну історію переповнена дикунством і тваринним поводженням. Не дивно, що в основі цієї ідеології стоїть теорія Дарвіна, яка стверджує еволюцію від мавп до визнавців цієї ідеї – комуністів. В 1997 році Священний Синод ухвалив рішення про відновлення Свято-Успенської обителі в Низкиничах. Відновлений також надгробок фундатора і засновника цього храму Адама Кисіля.

Аналізуючи життєвий шлях А. Кисіля, бачимо особу, яка випередила своїми поглядами час, у якому жила, мінімум на 400 років. Його погляди близькі до сьогоднішніх векторів розвитку Європи і світового співтовариства (маємо на увазі його ідею про союз християнських держав і дипломатичну практику щодо компромісів, яку здійснював А. Кисіль, яка на сьогодні застосовується в дипломатії всіх розвинутих і цивілізованих держав).

Що стосується козатчини, то вона в прагненні до свободи переважної більшості козаків, але проблему становили козацькі ватажки, в яких не було чіткої державницкої лінії, що призвело до подій 1654 року. Без сумніву, Б. Хмельницький – талановитий військовий стратег, але не державотворець. З погляду А. Кисіля, майбутнє козаків, а з ними й України, могло реалізуватись у співдружності трьох народів, з яких на той час два були об’єднані в Річ Посполиту (Польща і Литва), а до них мала би приєднатись Україна з правом та вольностями, які були у Литві. Важко не погодитись зі словами великого українця, поета Тараса Шевченка, сказаними в докір Богданові Хмельницькому:

Ой, Богдане! Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну…

Ой, Богдане, Богданочку!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Карта українських, білоруських, литовських та польських земель станом на 1658 рік

Зрештою, історія засвідчила, що зусилля козаків через відсутність державницької позиції розвитку України та бездарну політику Б. Хмельницького, його сина Юрія та козацької старшини призвели до трьохсотлітнього ярма у складі Росії, за час якого російська цариця Катерина ІІ знищила Запорізьку січ і протягом кількох наступних століть російська імперська політика цілеспрямовано знищувала все, що мало в собі українську самобутність та ідейність, а також фальсифікувала історію давньої Русі й історичний розвиток України загалом. Наведу для прикладу один факт: після завершення російсько-турецької війни 1768–1774 рр. російські війська напали на Запорізьку січ та вщент зруйнували її, внаслідок цього частина козаків пішла за Дунай й організувала там нову січ, а українські землі, з яких були витіснені козаки, Катерина ІІ щедро дарувала колоністам (німцям, сербам, болгарам та іншим.)

З іншого боку, внаслідок розпаду Речі Посполитої, точніше поділу її в 1772, 1793, 1795 рр. між Росією, Австрією, Пруссією, Правобережна Україна увійшла до складу Росії, яка стала контролювати 80% території України. Галичина, Буковина, Закарпаття увійшли у склад Австрійської імперії династії Габсбурґів. У цей час змінився політичний устрій, впливова українська шляхта, яка досить комфортно почувала себе за часів Речі Посполитої, а деякі її представники входили в правлячу еліту, поступово втрачали свій вплив. Частина української шляхти опинилася в Російській імперії, де ключовим гаслом було «Украины нет, не было и не будет», називаючи українців малоросами, хоч назва Україна (Вкраїна) вживалася слов’янськими племенами ще задовго до приходу варяг, які разом зі слов’янами створили могутню державу, об’єднавши удільні князівства з центром у Києві та давши назву державі Земля Руська – Русь.

Що стосується появи Росії, зауважимо, що як державне формування вона на початку своєї історії була нічим не більшою за уламок від могутньої Русі з центром у Києві. Цим уламком були землі Володимиро-Суздальського князівства, яке справно платило данину кочівникам та через своє географічне розташування й убогість не представляло великого зацікавлення для кочівників, точніше монголо-татар. Таким чином, Московщина не відчула на собі набіги кочівників у тій мірі як землі Київщини, а згодом Галицько-Волинське князівство.

Фактично нащадки київських князів нову східну державність будували на землях, населених племенами фінського походження (Мурома та Мєщара), які з часом стали основою Московського князівства. Роль цього князівства зводилась до використання для підкорення сусідніх руських князівств ординського чинника, з яким московські правителі позиціонували себе. Для прикладу наведемо ганебний факт 1570 року, коли Новгородське князівство, яке знаходилось у васальній залежності від Москви, було знищене московсько-татарським військом. При цьому були страчені близько шести тисяч мешканців Новгорода, які прагнули приєднати своє князівство до Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського. Назва Росія, як стала себе називати Московщина, є грецьким словом (Россія), як за вимовою, так і за граматикою.

Доречно згадати ставлення імперської Росії до української мови, яка є спадкоємицею мовної чистоти давньої Русі. Проведемо коротенький аналіз так званого «Руcского могучего языка» – він переповнений словами татарського походження (для прикладу, карандаш, ландыш, сарай та інші), містить відсутність логіки, як наприклад: в українській мові є логічне вживання назв днів тижн , неділя – логічно, наступній день – понеділок, а «в руском могучем» бачимо Воскресениє (що означає відновлення), тож логічно вживати «повоскреснік», але вживають «понедельник». Українській мові притаманні логічні назви місяців року, в яких розкрита суть назв, наприклад: листопад – (падіння листя), грудень – (груди снігу), січень – (січе сніг), що не можна стверджувати про «русcкий язык», в якому ці назви запозичені з інших неслов’янських мов. В чому тоді велич «великого могучего русского языка»? Можливо, в анафемі проглошеній гетьманові Мазепі, чи може, в кількості смертних вироків 1937 року, а може, тому, що ним розмовляв Ленін і Сталін – ідеологи комуністичного терору, геноциду й голодомору 1932–1933 рр.

За таких обставин доводилось жити й берегти прадідні традиції стародавньому київському роду Кисілів, передавати їх із покоління в покоління аж до наших днів.

У вирі цих подій рід Кисілів у XVII–XIX століттях дуже розгалузився, представники цього роду сьогодні вживають прізвище Кисілевські – галицька гілка роду, графів Кисилёвых – в Росії, Кисілєвскі – в Польщі та інші прізвища, в основі яких стоїть корінь «Кисіль», окемі представники роду, які живуть на Київщині, Чернігівщині, Волині та в інших куточках України, зберегли первинне прізвище Кисіль.

Представники роду традиційно займались військовою справою і особливо прихильно ставились до релігії. Одна з галицьких гілок, вихідцем з якої є отець Степан Кисілевський, представляла в основному священичий рід греко-католиків.

Та погляньмо в історію виникнення Руської Греко-Католицької Церкви, яка бере свій початок на Берестейському соборі в 1596 році (відому нам назву Українська Греко-Католицька Церква почали вживати з 1930 року). В 1620 році загострилось протистояння між прихильниками й противниками унії. Для примирення ворогуючих сторін було запропоновано об’єднатись у рамках єдиного Києво-Руського патріархату, але ці спроби були безуспішними. За сприяння сенатора Адама Кисіля, король Речі Посполитої видав «Уклад» від 01.11.1632 року, за яким від Київської, з’єднаної у 1596 р., митрополії відходила Луцька єпархія, утворена Новомогилянська єпархія, майже всі храми Києва, чотири у Вільні, а Львівська і Перемишльська єпархії підпорядкувались митрополитові Петру Могилі.

В 1667 році відповідно до умов «Андрусівського перемир’я» до Київської митрополії увійшла Смоленська єпархія, але вже в 1685 році Київський митрополит під тиском московського царя змушений був визнати верховенство московського патріарха. У зв’язку з цими подіями три єпархії з тодішньої Київської митрополії, Перемишльська (1692), Львівська (1700), Луцька (1702) перейшли до унії з Римом. У 1720 році відбувся Замойський собор, який упорядкував канонічні засади. У 1743 р. всі василіянські монастирі Литовської та Руської конґреґації були об’єднані в руський монаший чин св. Василія Великого.

Після поділу Речі Посполитої Київська митрополія була розділена між Австрією і Росією. В Галичині, яка увійшла до складу Австро-Угорщини, Руська Греко-Католицька Церква була діючою та відігравала в українському суспільстві консолідуючу роль, сприяла пробудженню націонольної свідомості. Що стосується впливу Австро-Угорської імперії на розвиток Галичини, то він приніс економічне піднесення, розвиток нафтовидобувної галузі, будівництво залізниць, прокладення доріг, тунелів і мостів. Символікою галичан cтав герб, складовими якого є птах, чорна галка зі складеними крилами, а під ним – три корони.

Герб Галичини (1772–1918)

В новіших часах рід Кисілевських дав українському суспільству не один десяток національно свідомих особистостей, зокрема, священників.

До цієї священичої династії належить гілка роду отця Володимира Кисілевського (1856–1920) – греко-католицького священика, радника єпископської консисторії Станіславської єпархії з 1905 року, який народився в родині отця Івана Кисілевського (1805–1862), пароха с. Братківці біля Станіслава (тепер – Івано-Франківська) та Юліанни, доньки отця Степана Христофоліменса, грека за походженням (1770–1831), пароха м. Навірна. Отець Володимир (Іван) був чотирнадцятим сином у сім’ї. Одружений з Оленою Бородайкевич (1865–1935), донькою пароха с. Гринівці.

Отець Володимир Кисілевський, батько о. Степана (1856–1920)(фото 1883 року, м. Львів)

Грамота про уділення свячень Кисілевському Володимиру ( піддияконських, дияконських 28 листопада, пресвітерських 5 грудня 1886 року в церкві Престольній Воскресіння Господа Нашого Ісуса Христа. Видано в Стоніславові при Катедральній Церкві Воскресіння Христового, року Божого 1886 місяця грудня, дня 11. Юліан Пелиш Епископ Станіславовський.

Грамота надана отцю Володимиру Кисілевському яка наділяє його владою уділяти святі тайни у церквах і монастирях Станіславовської епархії. Видана 14 грудня 1886 року епископом Юліаном Пелешем.

Грамота про призначення отця Володимира Кисілевського радником епископської консисторії в Станіслові (1905)

До початку Першої світової війни родина була досить заможною. Так, прадід отця Степана Кисілевського тримав по Галичині розтайні коні (пункти з кіньми на шляхах для заміни коней у тривалих подорожах). До закінчення Першої світової війни члени родини мали значні заощадження в австрійських банках, але через поразку Австрії заощадження в тодішніх коронах були змінені на польські марки, які згодом знецінились. Родинний будинок отця Володимира Кисілевського, батька отця Степана, Зеновія, Маркіяна, Василя, Олени та Володимири згорів у час воєнних дій. Сам отець Володимир, уділяючи святу Тайну Покаянна (сповіді), заразився на тиф і помер.

Отець Зеновій Кисілевський (1893–1974)

Найстарший син у сім’ї отця Володимира, Зеновій (Януарій) Кисілевський, єромонах чину отців-редемптористів (03.05.1893–15.12.1974), закінчив Станіславську духовну семінарію. В 1920 році рукоположений єпископом Григорієм Хомишином на священика.

Був довголітнім сподвижником апостольської праці на Івано-Франківщині, зокрема, в Тлумацькому районі в умавах переслідувань з боку атеїстичного комуністичного режиму. Два рази арештований за проповідницьку священичу діяльність, але його праця не була марною. Вже через не цілих два десятки років після його смерті вийшла з підпілля Українська Греко-Католицька Церква, а з нею відродилась Українська держава.

Отець Степан Кисілевський (1907–1995)

Грамота надана отцю Степану Кисілевському . Цією грамотою Митрополит Андрей Шептицький пресвітера Степана владою уділяти святі тайни у всіх свіцьких і монастирських церквах і будинках єпархії. Видано при Архикатедральному Соборі Св. Великомучиника Георгія у Львові року Божого 1934, місяця грудня, дня 11. Митрополит Андрей Шептицький.

отець Степан Кисілевський 1907-1995, греко-католицький священик, прийняв пресвітерські свячення 9 грудня 1934 роцу. Свячення уділив Митрополит Андрей Шептицький. Служив священником на Івано-Франківщині 1934-1995, був радником епископа-ординарія Софрона Дмитерка, нагороджений відзнакою папи римського Івана Павла ІІ за заслуги перед Церквою. Його діяльність високо оцінили державні діячі. Про це нагадує пам’ятний напис на подарунку від депутата Верховної Ради України першого демократичного скликання Зеновія Думи:

Отець Степан доклав чимало зусиль для утвердження демократичного ладу в Надвірнянщині. Приємно, що про це пам'ятають і цінують надвірнянці. Так, Надвірнянська міська рада вшанувала його пам’ять і в 2009 році ухвалила рішеня про надання одній з новоутворених у Надвірній вулиць імені Степана Кисілевського.

На його очах відбулось зародження УСС, які згодом склали ядро Української Галицької Армії, проголошення незалежної ЗУНР та УНР. Все життя він уболівав за долю України та Греко-Католицької Церкви. В часи комуністично-атеїстичного режиму підтримував зв'язок з ієрархією Греко-Католицької Церкви в підпіллі, допомагаючи її діяльності. Особливо теплі відносни підтримував з епикопом-ординарієм Софроном (Степаном) Дмитерком ЧСВВ. Часто відвідували одне одного, обдумували можливості леґалізації та виходу УГКЦ з підпілля, що невдовзі стало реальністю.

Делеґація УГКЦ до Москви з участю епископа Софрона Дмитерка (1989)

Епископ Софрон Дмитерко під час богослужіння (на фото перший) 1990 р.

Маркіян Кисілевський 1900– 1987

Брат отця Степана Маркіян Кисілевський (27.01.1900–1987) був хорунжим українських січових стрільців. Січове стрілецтво відіграло велику роль у формуванні української державності в 1917–1919 роках. Сформувалось в Австро-Угорській імперії в 1914 році під час Першої світової війни. Ядро його складали довоєнні патріотичні українські організації пластового, сокілського, січового рухів. По закінченні війни січові стрільці стали основою української армії, яка мала в собі різні військові розділи: курені, полки, корпуси, сотні.

Бойовий шлях Українських січових стрільців (УСС)

Геральдичними символами тих змагань у бортьбі за українську незалежність стали: золотий лев – герб короля Данила Галицького і тризуб – герб давньої Русі.

Герб ЗУНР (1918–1919)

Герб УНР (1918)

Карта воєнних дій УГА (1918–1919)

Під впливом подій 1918–1919 років на долю Маркіяна випало працювати в уряді Української Національної Ради, який містився в Станіславі. В 1919 році Станіслав (тепер – Івано-Франківськ) налічував 35 тисяч населення і був столицею ЗУНР. Уряд був розташований у будинку, так званому готелі «Австрія», по вулиці Шевченка, 1 (колись – Липова). Там 2 січня 1919 року відбулося засідання Української Народної Ради ЗУНР, відкрив його президент Євген Петрушевич. На засіданні був сформований Станіславський урядовий кабінет. Військові справи доручили вести Дмитрові Вітовському. За час діяльності Української Народної Ради ЗУНР був ухвалений закон «Про державну мову, Про громадянство, Про приватну власність». Cекретаріат ЗУНР розмістився в приміщенні, яке сьогодні займає орган правосуддя Івано-Франківщини. Цих неповних п’ять місяців стали важливою частиною в історії Станіслава як столиці ЗУНР.

На жаль, наприкінці травня 1919 року до Станіслава наблизилась польська армія під командуванням генерала Галлєра. Причиною цього була посилена підтримка Польщі країнами Антанти, зокрема, Францією, в якій була сформована армія Галлєра для боротьби з більшовиками. Але армія вирушила в Галичину проти ЗУНР. 25 червня 1919 року найвища рада Антанти уповноважила Польщу зайняти землі Галичини. Частина українських урядовців еміґрувала на в західну Європу, серед них був і Маркіян Кисілевський, але згодом він повернувся в Галичину й працював у правлінні «Центробанку» у Львові, був фінансовим радником митрополита Андрея Шептицького. Під час Другої світової війни еміґрував в Зальцбурґ, що в Австрії, і там знайшов останній спочинок.

До цього роду належить українська письменниця, журналістка, громадська діячка, сенаторка Олена Кисілевська (1869–1956). Народилась у с. Фільварки (Підгорне) Монастириського району Тернопільської області в сім’ї священика Льва Сіменовича.

Їй судилося стати найяскравішою постаттю галицького жіноцтва ХХ століття. Поєднала в собі видатну письменницю, журналістку, політичну і громадську діячку, організаторку жіночого руху. В час Першої світової війни 1914 р. працювала в жіночому комітеті для січових стрільців при організації Червоного хреста. За сумлінну працю отримала нагороду – Срібний хрест. З 1919 року жила й працювала в Коломиї. Опікувалась Союзом українок, під її редакцією виходив громадсько-літературний журнал «Жіноча доля» (1925–1939). В 1928 році Олену Кисілевську як представника від Станіславського воєводства обрали сенаторкою Сейму (вищого органу держави). В наш час одна з вулиць обласного центру носить ім'я Олени Кисілевської.

В творчому доробку Кисілевської відомі твори української літератури: новели «Море» (1906), «Нові чобітки» (1908), «В горах» (1913), «Покутське село», «Гей, там, у зелених верхах», «Осінньою порою» (1924). Її перу належать документально-просвітницькі книги «Швейцарія», «По рідному краю: Полісся», «Подорож до Африки», «Під небом півдня», «Листи з-над Чорного моря», а також оповідання: «Італійський карнавал», «По Рів’єрі», «Карнавал в Ніцці», «Перший вечір у Венеції», «Враження з Монака».

Події Другої світової війни змусили письменницю переїхати до Польщі, потім до Німеччини, а звідти – в Канаду. Діяльність О. Кисілевської в еміґрації стала логічним продовженням праці на рідній землі. Так, у 1948 році вона очолила Світову федерацію українських жіночих організацій. За час еміґрації видала збірку нарисів під назвою «По рідному краю» (1955), а також спогади про Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Олену Телігу. Земний шлях обірвався 29 березня 1956 року в Канаді, де і знайшла свій останній земний прихисток.

Ще одна яскрава постать роду Кисілевських – Теофіль Кисілевський, педагог і краєзнавець.

Фотографія з видання «Наша Батьківщина» (1937)

Народився 17 березня 1851 р. в с. Хлібичин, був одним із синів у родині священика о. Миколи Кисілевського (1813–1896), пароха церкви в Хлібичині Пільнім. Отримавши педагогічну освіту, з 1878 року стає директором школи у Жаб’є-Ільківці. Разом зі своєю дружиною Зузанною Кисілевською з роду Шухевичів організовують туристичний осередок. Його гостинну оселю серед карпатських гір відвідували мандрівники з багатьох куточків Галичини.

Відвідавши оселю дзядзя (дідуся), так часто називали його мандрівники, в яких після відвідин та спілкування залишались незабутні враження на все життя. В нього часто гостювали відомі особистості: письменник А. Крушельницький, фольклорист О. Роздольський, літературознавці з Наддніпрянської України В. Дорошенко, П. Франко. Багато теплих слів вдячності в записах залишили про Теофіля Кисілевського вдячні мандрівники. 6 травня 1937 року на 87 році життя покинув наш земний світ Теофіль Кисілевський, ще одна непересічна постать зі стародавнього роду.

Неможливо оминути особу отця Діонісія Кисіль-Кисілевського, священника із Садогури, що на Буковині (Чернівецька обл.), який народився в родині священника Климентія, пароха в Красилові біля Львова. Його родина переселилась на Буковину в 1864 році. В їхньому родинному архіві зберігалось чимало документів, родова печатка з гербом, але в час Першої світової війни майже все згоріло, врятувався тільки родовід Адама Кисіля, що сягає в глибину віків – до половини Х століття. В листі до отця Степана Кисілевського з Садогури 18.11.1936 року пише, що зустрічався зі стрийками отця Степана, о. Євгеном і Юліаном та домовились про укладення родоводу.

О. Євген Кисілевський (1849–1926)

(фото 1900 року, м. Станіслав)

Також пише, що отримав листа від стриянки о. Степана Кисілевського, письменниці й сенаторки Олени Кисілевської про те, що її син Володимир трудиться над укладенням родоводу.

Історія держави не могла б існувати без історії родів та особистостей, які є вихідцями з цих родин, які стояли біля витоків постання держави, берегли та вболівали, проливали кров у боях за неї. Та треба віддати належне і тим, хто зберіг і доніс до наших днів пам’ять про них. Власне серед згаданих імен о. Діонісія Кисіль-Кисілевського і Володимира Кисілевського (сина письменниці Олени Кисілевської) є Роман Михайлів син Сильвестра Михайліва та Ярослави Кисілевської, батько якої – отець Віктор Кисілевський (26.11.1844–16.01.1926).

О. Віктор Кисілевський (1844–1926) (фото 1910 року)

Роман Михайлів народився 17 січня 1916 року у священичій родині отця Сильвестра, пароха в Товмачику біля Коломиї, закінчив коломийську гімназію, в 1934–1939 роках закінчив богословську академію у Львові. В час Другої світової війни еміґрував до Німеччини, потім до Польщі, де в Кракові працював в Українському Центральному Комітеті. В 1942 році оселився в Коломиї, де проживав з дружиною Оленою та дітьми Наталією і Андрієм. Значну частину життя присвятив праці над укладом родоводу Кисілевських, присвячуючи його своїй матері Ярославі Кисілевській. Його праця містить відомості про розвиток галицької гілки роду Кисілевських з початку XVIII до кінця ХХ ст. Земний шлях Романа Михайліва обірвався 7 червня 1988 року. Пам’ять про нього і його труд навіки залишиться в серцях Кисілевських.

Працюючи над цією працею, вкотре проаналізував історію Русі-України, тож можна з упевненістю ствердити, що за час буремних років війн та лихоліть, які випали на долю нащадків могутньої Русі, сьогодні їхні нащадки плекають свої демократичні суверенні держави: Україна, Білорусь, Росія. Логічно припустити, що основа вектора розвитку цих держав буде формуватися на пам’яті про свою колиску (батьківський дім), яким для всіх є Київ та суть «русина», що є об’єднуючою для всіх. Попри всі образи та незгоди, які мали місце, нові покоління перегорнуть сторінку історії і розпочнуть новий розділ взаємовідносин, в основі якого стоятиме безмежна любов до своєї милої Русі. Переконаний, що єдина європейська родина – Євросоюз – не є самодостатнім і довершеним без русинів: українців, білорусів та росіян.