Вони жили за Україну

24 серпня Україна відзначила одне із найважливіших своїх свят – День незалежності. Згадуючи всі ті трагічні і героїчні події, що передували цьому дню, ми чомусь, зазвичай, більше говоримо про тих, хто загинув у боротьбі за нашу свободу, і менше про тих, хто боровся, пройшов випробування тюрмами і радянськими концтаборами і, як винагороду за все пережите, побачив вільну Україну.

Тому сьогодні пропонуємо вашій увазі чотири історії підпільниць-ювілярок з Надвірної і Надвірнянщини, яким цьогоріч виповнилося б 95-ть. Кожній з них доля подарувала можливість жити у незалежній Україні.

Історія перша. Оля Гінчак-Бойко - «Галина»

Ольга Бойко, з дому Гінчак, народилася 14 квітня 1925 року у Надвірні у сім’ї Дмитра та Олени, які виховали п’ятеро дітей. Оля була наймолодшою. Підпільну діяльність розпочала 1938 року. Ще, як у нас кажуть, «за Польщі», коли їй було 14 років, розклеювала листівки і прокламації від Організації Укрїнських Націоналістів. У 1939 році, на початку Другої світової війни, саме в хаті Гінчаків у Надвірні збиралися націоналісти, серед яких були і два рідні та два двоюрідні брати Ольги. Усі Гінчаки.

 

У підпіллі Ольга Гінчак мала псевдо «Галина». Була зв’язковою керівника СБ «Левка», розвідницею, носила ліки, харчі, патрони. Перший її арешт відбувся 1945 року. Перед тим один енкаведист, що ходив до дівчини зі Східної України, яка мешкала в Олиної подруги, попередив, що Оля є у списках на арешт. Тоді підпільниці вдалося втекти з рук енкаведистів, але після цього, влітку 1945 року, вона змушена була перейти на нелегальне становище. Переховувалася в рідних у селі Гвізд Надвірнянського району.

На початку літа 1946 року дівчина захворіла на тиф, пролежала 7 тижнів. Виходжували її небайдужі люди у селі Пнів. Уже почала ходити, як 31 липня 1946 року її спіймали члени радянського «истребительного батальона», або, як їх називали люди між собою по-простому, «стрибки». Далі –  з 31 липня по 10 жовтня – 2,5 місяці слідства та надзвичайно тяжких допитів і знущань у Надвірнянському НКГБ. Ось як Ольга пізніше згадувала один з допитів: «Він підійшов, вибив чоботом табуретку з-під мене – я опинилася на підлозі. Тоді він мене копав чобітьми куди попало, топтався по мені ногами. Боронитися я не могла, бо на руках були наручники». Потім – одиночка зі щурами в Станіславському НКГБ. Через тиждень Ольгу Гінчак відвезли «воронком» на суд. Військовий трибунал засудив її на 10 років тюрми суворого режиму. Після цього був етап – 42 доби Сибірською залізницею в Находку на пересилку. Там, як згадувала пані Ольга, 18 січня 1947 року їх всіх (а це близько 10 тисяч в’язнів) повантажили у вантажний пароплав і повезли на Колиму. Доїхали не всі. Харчів дали на 6 днів, а пливли 18. Каторгу вона відбувала у таборі, який був відомий своїми смертельними урановими шахтами, а в народі називався «Долина смерті». Там зустріла свого майбутнього чоловіка – Михайла Григоровича Бойка, з яким повернулася додому. Але цій довгожданій волі передували 10 років тяжкої праці на 50-градусному морозі під табірним номером «Ж-2-148» та ще 10 років так званої «волі» без права виїзду з Колими.

Попри все пережите Ольга Бойко-Гінчак не зламалася. Вона одна з перших ринулася у боротьбу за незалежність України. Брала участь у розкопках жертв Дем’янового Лазу. Пальцями взимку з-під снігу вигрібала барвінок, бо треба сплести вінки на могили і хрести тих, що загинули в боротьбі. Ночами шила синьо-жовті прапори, бо треба пробуджувати народ. Вступала і була активною організаторкою «Рух», «Меморіалу», братства вояків УПА,  товариства політв’язнів. Їздила в Київ під Верховну Раду, на Запоріжжя, на Волинь, у Хуст, Чернівці, на Ланцюг Злуки в Житомирську область. Бувала скрізь, де посвячували могили і відкривали пам’ятники. Зокрема, у Надвірні брала участь в спорудженні Могили борцям за волю України, пам’ятника жертвам радянських репресій літа 1941 року на старому цвинтарі, створенні музею,  а також працювала на будівництві Собору Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Приймала дітей зі сходу України. Померла Ольга Бойко 10 червня 2007 року, похована у селі Пнів, поруч з чоловіком.

Історія друга. Лідія Костик Олендій - «Маряна»

Лідія Олендій, з дому Костик, народилася у Надвірні 20 квітня 1925 року.  З трирічного віку ходила до захоронки (так тоді називався дитячий садок, де дітей виховували черниці), а вже з 5-ти років змушена була стати очима своєї осліплої матері: допомагала не лише по господарству (варила їсти, пекла паски), а й разом з мамою носила передачі, зокрема літературу, пресу у тюрму своїм старшим братам-підпільникам Миколі та Володимиру. Навчалася у Станіславській гімназії. Серед її однокласників була, зокрема, внучка Івана Франка – Зіновія. Володіла майбутня підпільниця німецькою, польською мовами, знала грецьку і латину. Відвідувала літні табори для українських школярів, які організовував митрополит Андрей Шептицький.

Її підпілля почалося досить рано. Спочатку маленька Ліда несвідомо виконувала доручення своїх братів як посильна. А 1942 року, навчаючись у 7 класі Станіславської гімназії, уже свідомо вступила в ОУН «Юнацтво», де отримала псевдо «Мар’яна». Відбувала вишколи. Була пропагандисткою і зв’язковою. У 1944 році здійснювала зв’язок між підпіллям і окружним проводом. Одночасно працювала в земельному відділі лаборанткою насінневої лабораторії і доглядала свою хвору маму.

У 1945 році Ліду, тоді ще Костик, разом з Ганною Вінтоняк арештували у Гвозді і доправили до Надвірнянського КДБ. Але дівчатам вдалося втекти. Спочатку переховувалася у сусідів, згодом добралася до своїх у Цуцилів. З часом вийшли на зв’язок з калуськими підпільниками. Другий арешт відбувся в Калуші в листопаді того ж 1945-го. Зрадив чоловік товаришки. Коли Ліда зрозуміла, що по неї ідуть, хотіла отруїтися. Але згадала маму і зразу цю думку відкинула. Слідство велося у Надвірні. Далі суд і вирок військового трибуналу – 15 років каторги. Спочатку етап зі Львова в Красноярський край на пересильний пункт. Через сильну липневу спеку Лідія захворіла. Медсестра забрала її на стаціонарне лікування. Далі – Новоіванівка, а згодом Маріїнськ Кемеровської області. Тут підпільниця зустріла свого вчителя Княжинського, професора Станіславської гімназії. Від нього дізналася, що неподалік перебуває Йосипа Сліпий. Спогад про отримане тоді від митрополита благословення – став одним із найщасливіших і найсвітліших тюремних спогадів підпільниці.  З 1949 року відбувала покарання на Колимі. За роки перебування на каторжних роботах працювала і в полі, і в шахті, і на лісоповалі, і на золотих копальнях. Попри всі пережиті фізичні і моральні випробування дочекалася у 1955 році звільнення.  Наприкінці 1956-го повернулася у Надвірну, де живим з рідних застала лише батька Григорія Костика, а також двоюрідну сестру з чоловіком та донькою, які також зазнали репресій. Одружилася з  колишнім політв’язнем Григорієм Олендієм, який був родом зі Львівщини. Народила та виховала двох дітей –  сина і доньку.

З початком національного піднесення наприкінці 1980-х – на початку1990-х років Лідія Костик-Олендій брала активну участь в патріотичних заходах. Саме в її домі відбулася одна з перших зустрічей активістів, які організовували у 1989 році віче на Пнівському замку. Очолювала свого часу Ліда Григорівна районний осередок Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих. Була активісткою й інших громадських організацій незалежної Україні, за яку вона  боролася і яку їй таки пощастило побачити. Належить Ліда Олендій і до числа тих, хто на початку 1990-х років створював Музей історії Надвірнянщини, який починався як Музей національно-визвольної боротьби. На жаль, 20 січня 2013 року пані Ліда відійшла у вічність…

Історія третя. Анна Попович - «Ружа».

Повстанка Анна Попович на псевдо «Ружа», якій 29 травня, виповнилося б 95 народилася далекого 1925 року в селі Зелена Надвірнянського повіту. У сім'ї Поповичів зростало п’ятеро дітей — троє хлопців і двоє дівчат, більшість з яких стали повстанцями. Коли Анні було два роки, вона впала у криницю, діти почали галасувати і родичі її врятували.

З дитинства дівчинка відрізнялася від своїх однолітків, старші люди вбачали в ній щось незвичайне – їй часто снилися страшні сни, з часом вони стали віщими і дуже часто рятували Анну та її побратимів-повстанців від загибелі чи арешту.

Перші контакти майбутньої підпільниці «Ружі» з оунівцями були ще до початку Другої світової війни. Зокрема, Анна Попович відвідувала курси крою і шиття. Ці заняття організував Василь Фицинець, який був членом ОУН і діяв за наказом проводу. А ще Анна Цапей – сестра районного провідника Івана Цапея, організувала вишкіл для десяти дівчат, серед яких була і наша героїня. Про все дізналася польська поліція. Дівчат почали переслідувати. Побоюючись арешту, Анна перестала ночувати вдома.

З початком війни ситуація змінилася, переслідування польської влади припинилися, натомість влітку 1941 року в урочищі Буковинка біля Надвірної Анна Попович на власні очі бачила патріотів, замордованих радянськими спецслужбами. Це спонукало дівчину до подальшої боротьби уже з новим, радянським, окупантом. Спочатку вона разом з подругами збирала продукти та одяг для сотень УПА у рідній Зеленій. Саме за це наприкінці листопада 1944 року під час облави у селі більшовики заарештовують Анну. Разом з іншими дівчатами зі станичної сітки її допитують у місцевому гарнізоні про зв’язки з УПА. Потім ув’язнених переводять пішки до тюрми у Надвірній, де жорстокі допити продовжуються. На слідстві Анна розповіла про свою допомогу УПА, але назвала не своє прізвище. Завдяки цьому після двох тижнів допитів чекісти помилково відпускають її разом з іншими дівчатами.

Через два дні Анну хотіли знову заарештувати, але вона втекла. Спочатку деякий час переховувалася недалеко від дому у власноруч збудованій колибі. Згодом вступила у ряди куреня сотника УПА Луки Гринішака на псевдо «Довбуш», який в той час обіймав посаду керівника  Надвірнянської надрайонної референтури Служби Безпеки ОУН. Попри те, що наша героїня в різний час, залежно від обставин, була і зв’язковою, і друкаркою, і господинею бункера, мала псевдо «Вишня», згодом «Ружа»,  та в повсякденному житті підпільники називали її просто Анною.

Про своє повстанське життя Анна Попович залишила чимало спогадів, в одному з яких повстанка згадує: «Ранньої весни 1951 року із криївки всі пішли по справах. Я залишилася сама, друкувала звіти, так проходили дні і тижні. Одного дня я вирішила відпочити. Заснула – і приснилося мені, що чую голос своєї загиблої від рук чекістів матері: - Анно, іди геть звідти. – Я злякалася, подумала, що мені це причулося. Але ні, я ще раз чую голос: - Вже іди! – В той час чую, як хтось дубає у дучку. Вийшла, дивлюся – стоїть курінний «Довбуш» і каже: - Подай мені сумку і швидко виходь з криївки! – Коли я подала і вилізла, то почула клацання затвора. Я крикнула «Довбушу»: - Втікай! –  І заслонила собою командира».

Гринішак утік.  Анна ж була поранена в руку. Знаючи, що на неї чекає, якщо її схоплять, жінка вирішила застрелитися, але набій дав осічку. Після цього повстанка спробувала підірвати себе гранатою, але і це їй не вдалося. Тоді зібрала останні сили і почала втікати, хотіла, щоб в неї поцілили ворожа куля. Під час цієї погоні Анну Попович таки зловили за ту поранену руку. Спочатку пішки, потім кіньми і машиною доправили у Надвірнянську лікарню (туди, де сьогодні знаходиться пологовий будинок). Повстанці, за наказом командира «Довбуша», дізналися, що Анна жива і перебуває у лікарні, де її постійно допитують. Тоді розробили операцію по її звільненню, якою керував надвірнянець Мирон Свідрук, псевдо «Вільшенко». Звільняли Анну з боєм. Попри всі блукання і засідки, які довелося пережити та оминути, операція пройшла успішно. Підлікувавшись, жінка знову повернулася до повстанського життя.

Боротьба проти окупантів продовжується, хоча упівців з кожним роком у лісі стає все менше, а зради все більше. 17 травня 1954 року на горі Березовачці був розсекречений бункер «Грома». На той момент у схроні перебували сам Микола Твердохліб-«Грім», його дружина Ольга та Анна Попович. З усіх трьох живою залишилася лише Анна. «Грім» заборонив їй стріляти саму себе, як це було заведено у таких випадках. Хотів, щоб повстанка «Ружа» вижила і колись розказала, як все було того дня насправді.

Два роки Анну Попович допитували. Вона згідністю витримала це ще одне випробування, даючи на запитання слідчих ніби й правдиві, але дуже ухильні відповіді. У лютому 1956 року військовий трибунал Прикарпатського військового округу в Станіславі оголосив Анні вирок – 25 років позбавлення волі, які потім замінили на 10 років таборів. Покарання відбувала у Кемеровській та Іркутській областях, а також Мордовії. Протягом усього періоду ув’язнення жінку двічі на тиждень викликали на допити, під час яких змушували покаятися, обіцяючи взамін зменшити термін покарання, але вона не піддалася. На волю «Ружа» вийшла у травні 1964 року. Своє життя пов’язала з учасником національно-визвольної боротьби Павлом Матейком. Два інші кохані чоловіки Анни Попович – наречений-повстанець Дмитро Остапюк на псевдо «Вовк» (з ним у Анни була дитина, яка померла немовлям) та командир Лука Гринішак-«Довбуш» загинули у боротьбі за волю нашої країни. Анна ж таки дочекалася незалежної України. У 2002 році крокувала Хрещатиком з нагоди 60-річчя УПА. Не раз брала участь в різноманітних патріотичних заходах. У травні 2004-го виступала біля підніжжя гори Березовачка на вічі, присвяченому 50-літтю загиблі «Грома». Наприкінці 2014 року Анна Попович передає деякі свої особисті речі та світлини до Музею історії Надвірнянщини, а вже 12 березня 2015 року легендарної повстанки не стало. Відійшла у вічність вона на 89-му році життя, не доживши 2,5 місяці до свого 90-ліття.

Історія четверта. Марія Дунець-Шуфлин - «Вишня».

Марія Шуфлин, з дому Дунець народилася 29 жовтня 1925 року в місті Надвірна у родині ремісника. Батько був кушнір. Після семирічки пішла на курси санітарів, які закінчила у 1939 році. Під час німецької окупації краю працювала на молокозаводі і забезпечувала молокопродуктами підпільну сітку ОУН. З 1942-го була в Юнацтві Організації Українськи Націоналістів. Носила псевдо «Вишня». Була зв’язковою з Гвоздом. Ось як описувала Марія одну зі своїх підпільних зустрічей з кур’єром на могилі на старому цвинтарі у Надвірні: «Зустрілися о 12 годині ночі. Між нами відбувся такий діалог: Пароль – Тут спочиває Гордієнко? – Відповідь: Ні Хмельницький. Знову пароль: Я дух одвічної стихії. – Відповідь: Що зберіг тебе від татарської неволі. – Слава Україні! – Героям слава! Передала пакет і зникла».

У 1944 році, після повернення радянської влади дівчина перейшла на нелегальне становище. Спочатку була розмова з повітовою провідницею жіночої мережі ОУН Іриною Павликевич-«Смерекою» у Фитькові. Далі –  вишкіл санітарок в Цуцилові під орудою лікарки «Сойки». Справа в тому, що після створення в жовтні 1942 року Української Повстанської Армії, постало питання організації медичної мережі в бойових структурах УПА. Уже в 1943-му розпочав роботу підпільний Український Червоний Хрест, який очолила Катерина Зарицька — пластунка, членкиня ОУН, а згодом зв’язкова Романа Шухевича. Саме до лав цієї організації після закінчення вишколу вступила і Марія Шуфлин. Працювала в референтурі Чевоного Хреста на терені Солотвинщини. Була районовою санітаркою. В кожному селі мала законспірований бункер і санітарку для допомоги. Влітку заготовляли лікувальні трави, сушили ягоди для чаїв і ліків. Ходили по хатах, випрошували старі сорочки, простирадла, які дерли на бандажі і відсилали в сотні. Мусила Марійка дбати і про вміст своєї санітарної сумки. Рятувала життя, як уміла. Не одному пораненому була за сестру і маму. Врятувала, наприклад, розірвану на шмаття  руку повстанцеві «Сороці» з СБ. Ще одному чотовому з Делятина вилікувала дві відморожені ноги. І саме цей чотовий, за іронією долі, пізніше зрадив її і віддав енкаведистам.

Було літо 1946 року. Марія Дунець виходжувала в Цуцилові пораненого розривною кулею в ногу упівця Івана Кушніра на псевдо «Корній» з Мукачева. 15 серпня господиня попросила допомогти провіяти для здачі на контингент жито. Хворий «Корній» лежав у бункері в стодолі. Вирішили винести трохи на свіже повітря і його. Адже вже тиждень не бачив сонця. Самі приступили до роботи. Спочатку зайшов енкаведист, спитався, що вони роблять. Господиня відповіла, що готують жито для здачі на «контингент». І він пішов. Жінки прикидали пораненого снопами і продовжили роботу. А за якийсь час з’явився зрадник. Він упізнав Марію-«Вишню» і допоміг її спіймати, коли дівчина втекла від конвоїра через дірку в туалеті. Пані Марійка пізніше згадувала: «Я знала, що не втечу, але воліла вмерти від кулі, щоб уникнути мук і безчестя, а по-друге, – я знала, що через дві хати заквартировані хлопці, то може почують постріли і втечуть». Дівчині тоді довелося надавати допомогу і повстанцю «Корнієві», і ворогові, який мав її застрілити, але в його «максимі» чи «дехтярі» щось трапилося з пружиною і йому розірвало руку.

Перше слідство було у Фитькові. Потім два тижні в одиночній камері в Ланчині. Далі – Коломия і Сибір. Засудили Марію Дунець-Шуфлин до 10 років таборів. Ув’язнення відбувала 6 років в Ухті  та чотири на Воркуті. Зазнали репресій і батьки та молодші брат і сестра Марії. Їх у 1947 році вивезли на спецпоселення  в Омську область. Звільнилася дівчина 1955-го. Коли підпільниця вийшла за ворота тюрми, до неї підійшов чоловік і спитав, чи вона Марія з Надвірної. Та відповіла, що так. Тоді той чоловік забрав її до себе в барак. Це був Антон Литвин,  який відбував тут з сім’єю заслання. Його дружина була з Надвірної. Не зважаючи на те, що у бараці уже мешкало п’ятеро людей, сім’я потіснилася, щоб прихистити землячку. У Надвірну Марія Дунець повернулася у 1956-му, одружилася з колишнім політв’язнем Анатолієм Шуфлином, виховала двох дітей. Уже в незалежній Україні, за яку вона боролася, і яку таки дочекалася, Марія Шуфлин-Дунець була реабілітована, стала членкинею Спілки політв’язнів. У 1995 році була нагороджена пам’ятною відзнакою «Медаль учасника Другої світової війни» від Народного Руху України. І хоча пані Марії уже немає в живих, вона відійшла у вічність 31 жовтня 2011 року, та пам’ять про неї зберігається у спогадах рідних і знайомих.

 Уляна Бошко,

зберігачка фондів

Музею історії Надвірнянщини

Джерела:

  1. Архіви Музею історії Надвірнянщини.
  2. Киселюк-Андрійків Є., Трачук Л. Осяяні вічністю. Кнга Вдячної Пам’яті. Художньо-публіцистичні нариси / Є. Киселюк-Андрійків, Л. Трачук. – Івано-Франківськ: ФОП Петраш К. Т., 2018. – С. 139-157.
  3. Кметюк І. Зродились ми великої години – документальна публіцистика. / І. Кметюк. – Надвірна: ПрАТ «Надвірнянська друкарня», 2012. – 228 с.
  4. Надвірнянщина: хресна дорога народного болю / Упоряд. О. О. Зварчук. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2008. – 566 с.
  5. Пагіря О. «Ми всі були смертниками»: історія життя Анни Попович // http://www.territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=626
  6. Українська жінка у визвольній боротьбі (1940-1950 рр.): Біографічний довідник / Упорядник Мудра Н. П. Вип. 2. – Львів: Світ, 2006. – 192 с.: іл.

 

Share