Міфи і реальність. Обіцяємо одне, а виходить як завжди!

Реформи, які проголошують владні інституції, тривожать, напевно небезпідставно, і нашу громадськість. Зокрема, 8 грудня 2017 року на сесії Яремчанської міської ради прийнято звернення до всіх владних структур проти схваленої  КМУ «Стратегії сталого розвитку та інституційного реформування лісового господарства України на період  до 2020 року».  В обласній газеті «Галичина» 30 листопада 2017 року у короткій інформації повідомлено, що понад тисячу працівників лісових державних підприємств під стінами обласної ради виступили з протестами проти схваленої  КМУ так званої концесії, яка веде до передачі лісів у приватну власність. 

 

І не дай Боже, щоб ця запланована чергова реформа  (ліси – у  концесію!) не завершилась так «успішно», як земельна! Конституція України гарантує право на земельну ділянку кожному громадянину України, але виявилося, що вільної землі зараз  немає. І навіть учасники АТО, яким держава пообіцяла дати по клаптику землі, опинилися біля розбитого корита. Землі немає, а служби земельні існують,  які все щось роздають  та ділять. Аналогічне може статися також з лісом.

У пресі також з’являються матеріали про наміри взяти під захист національних парків додаткові лісові території, позбавивши таким чином держлісгоспи значних лісових площ, а місцеве населення роботи.  Ось цитата із газети «Галичина» за 18 січня 2018 року: «…за основний ресурс гірських районів  Прикарпаття - ліс, уже тривалий час точиться, по суті, справжня війна».

Якщо спостерігаємо за  вічною проблемою стосовно того, хто буде газдою лісів, то ніхто – ні держлісгоспи, ні національні парки не ставлять питання про право використання приросту звіриного ресурсу на їхніх лісових територіях. Якщо би у цій галузі визначився газда, то припинилось би беззаконне (невідомо ким) пограбування звірини, що перебувають на різних теренах, незалежно кому вони належать – держлісгоспам, національним паркам чи може і приватним власникам, які з’являться у процесі реформ.

 У книзі кандидата сільськогосподарських наук Юрія Боберського «Кутай звіра» (науковий нарис біотехнійних знань), що побачила світ у 2012 році, висвітлено роботу у сфері мисливського господарювання  на лісових теренах, де автор працював лісничим. Створивши біотехнійний режим господарювання, було забезпечено зростання та утримання високого рівня чисельності оленів. У цьому науковому нарисі висвітлюється весь багатий досвід та практичні напрацювання за роки клопіткої праці лісничого Ю.Боберського у галузі відтворення звіриного ресурсу Карпат. Зокрема,  у 1961 році з ініціативи Ю.Боберського було створено мисливський  заказник «Копчин» Підліснівського лісництва Делятинського ЛК (тепер ця територія відноситься до Карпатського національного природного парку (у подальшому - КНПП). У заказнику було відтворено зростання оленячих видів до 30 особин на 1000га лісових угідь. Причому вдалося до цього процесу залучити місцеве населення та мисливців, зумівши переконати  їх у патріотичності даної справи. Досягнувши ще у ті радянські часи європейського рівня чисельності звірини, без жодної фінансової підтримки відомства,  не називаючи себе великим патріотом, або, як тепер модно, націоналістом, вважав що просто виконував буденну роботу лісівника. З тексту автора: «…Цей мисливсько-господарський досвід було висвітлено у ряді публікацій, а також за власною методикою опрацьовано «Проект реалізації та ведення оленярського господарства Карпатського державного природного парку», який у той час був у підпорядкуванні об’єднання «Прикарпатліс», і був виконаний у 1989 році обсягом у 202 сторінки за інвентарним № КП-40 Українського лісовпорядного підприємства в Ірпіні». У 1992 році ввійшов у дію Закон України «Про природно-заповідний фонд України» (в подальшому ПЗФ). Згідно ст.21 цього закону мисливство було заборонено.  Незрозуміло, чому у  Законі про ПЗФ у частині рекреаційного використання з’явилася заборона мисливства? Де поділася рекомендація науковців, які ініціювали створення парків («Природа Карпатського національного парку», Київ, Наукова думка, 1993, ст.193),  про підвищення культури мисливського господарювання на всій території парків, крім заповідних ділянок?  Адже заповідні ділянки КНПП складають тільки 22,5% площі парку. Виходить, що обдурили! Але хто і чому?

 Чи є якийсь досвід у світі щодо права на полювання у національних парках? Зокрема, у Канадському національному парку АУЛОВІК, створеному у  1992 році, де вся територія заповідна, дозволено займатися риболовлею, полюванням місцевим жителям, які споконвіку населяли цю територію. Напевно щось тотожне мало би бути і у нас на Гуцульщині  - гуцули визнані як окремий етнос української нації. Поляк Станіслав Вінценз писав: «…Ліс і так був дарований Богом з правіку. І мав бути таким. Прийшли сюди пани, пообгороджували і позабирали те, що їм ніколи не належало… Тому і досі ніхто не хоче визнати власності гуцула на лісову звірину.» Як стверджує            Ю. Боберський у книзі «Кутай звіра»,  «всяка заборона народної традиції – це також феодальний анахронізм.»

За повідомленням професора В.Лисенка, у Європі (та інших світах) полювання заборонене тільки у природних та біосферних заповідниках. Повна заборона полювання порушує права місцевих громад. Ці права прописані у «Програмі дій на XXI століття», яку у числі інших понад 150 країн світу підписала Україна у Ріо-де-Жанейро у 1992 році. Приміром, у США громадяни мають право використовувати відтворювані природні ресурси, полювати навіть на тих тварин, які занесені до червоних книг. У наших ближніх сусідів у Білорусі  у національному парку «Біловезька пуща» дозволено полювання на «червонокнижних» зубрів – на тих особин, які не приймають участі у розмноженні популяції. При цьому, мисливський туризм дозволяє отримати дохід в 1,5млн.євро, що становить третю частину від загального доходу від туризму.

            Мисливські господарства сусідів із ближнього зарубіжжя (навіть за комуністичної влади) отримували більший дохід від такої діяльності, ніж ті господарства, що займалися лісоексплуатацією. Так, зокрема, чисельність сарн (особин на 1000га): Австрія – 129; Східна Німеччина – 28; Чехословаччина – 22; Угорщина – 24; Українська РСР – 2,4.  У колишній Чехословаччині  (дані за 1978рік) на території  7177 тис. га  здобуто:   12375 оленів, 11279 сарн,  1472  кабанів, або з розрахунку на 1000 га угідь – 11 оленів, 98 сарн, 13 кабанів. При цьому заготовлено 3247 тон м’яса дичини. А у наших Карпатах здобуто втричі менше за 25 років, ніж там за рік. Інтенсивне мисливське господарство велось у колишній Східній Німеччині.Так у 1977 році при розмірі площ лісів 2,7 млн.га було заготовлено 8тис.тон м’яса дичини. Крім цього зросла якість звіростану. Це підтверджується призовими місцями трофеїв на міжнародних виставках.

У книжці В. Клапчука , О. Проціва  «Лісове мисливське господарство Галичини» - «… до першої світової війни населення,  при відсутності іншої роботи, мало можливість заробляти кошти у мисливському господарстві. Загалом мисливські господарства Галичини забезпечували роботою 8382 осіб.»

 Природоохоронні установи, яких держава наділила правом регулювання суспільних відносин щодо охорони і використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, відтворенням їх природних комплексів, управлінням у цій галузі, зобов’язані показати приклад, як відтворити занепалу славу довоєнної  Галичини. Адже тут  здобували мисливські трофеї, що займали призові місця на міжнародному рівні. Тим більше, що десь знаходиться «Проект організації та ведення оленярського господарства КДПП», в якому, напевно, детально розписано про необхідні заходи на території  КНПП у сфері мисливського господарювання. Не відомо, чи хтось із науковців парку із цим проектом знайомився?

 

Науковець Андрій Бобко, кандидат сільськогосподарських наук, ще 13 січня 2001 року у газеті «Дзеркало тижня» опублікував статтю на цілу сторінку «Сутінки в лісозаповідній справі ». Зокрема,щодо цієї теми: «… у ст.3 закону про ПЗФ згадується режим охорони. Тим самим ніби легітимно звільняючи відповідних суб’єктів від відповідальності за його використання та відтворення »і т.д..  Тобто ніхто конкретно не несе відповідальності навіть за збереження звіриного ресурсу, а не те що за його відтворення чи приріст.

Якщо пропозиції, викладені у книжці «Кутай звіра», повернути у цивілізоване русло, то маємо шанс позбутися тавра меншовартості.  Також зможемо гордитися тим, що у нас є національна установа, яка працює на майбутнє, а залучена до цієї діяльності громада буде мати право називатися патріотами  свого краю. І тоді не будемо  дивуватися, що там, за хребтом, краще, ніж у нас.

Туристичний ресурс у Івано-Франківській  області, і зокрема на Яремчанщині, визначений як стратегічний у розвитку території. Тема відтворення, збагачення наших Карпатських лісів мисливською фауною, а також відповідальність перед майбутніми поколіннями (що ми їм залишимо?)  повинна зацікавити насамперед  територіальні громади як з моральної сторони, так і з практичної.  Тому що 100% доходів у майбутньому  буде іти у місцевий бюджет.   Збільшиться туристичне відвідування   природолюбами, а не так як в даний час, коли основна маса туристів орієнтується на курорт Буковель (який нам впав як манна небесна). Тим більше, що з нашої області знято гриф «Секретна зона» і зникла завіса - заборона на відвідування іноземцями, які будуть мати можливість залишати валюту за свої фанатичні забаганки.

Мисливці, позбувшись тавра підпільних полювальників, отримають можливість розширити свою діяльність не тільки законно здобуваючи у майбутньому звірину, а демонструючи відвідувачам життя та поведінку диких звірів у лісових нетрях. Бо зараз живих звірів можна побачити  тільки у загороджених вольєрах, а шкіри, чучела, роги - на сувенірних ринках.

Коротко про те, чи потрібні великі затрати на це дійство. Автор наукового нарису Ю.Боберський стверджує, що на практичному досвіді заходи лісівничої оптимізації мисливських угідь можна здійснювати без спеціально призначених для цієї мети фінансових затрат. Тобто це можна здійснювати у порядку виконання планових завдань з залученням до цього мисливців, яким буде передано певні угіддя для господарювання. Треба лише, щоб місцеве лісове керівництво спрямувало підлеглих до ініціативи оптимізувати середовище життя  звірини біотехнійним лісівництвом. Відповідальні за державне спрямування відомства повинні потратитись на імпорт мисливської літератури країн Європи, а також налагодити професійне навчання у сфері мисливствознавства.

            Не усвідомлюючи, що Ю. Боберський робить це для громади, а не для своїх якихось інтересів, відомчі чиновники не підтримали його державницьку ідею. Не переконавши посадовців КНПП, що саме це їх прямий обов’язок – почати впроваджувати напрацювання, викладені у науковому нарисі,  обходив всі обласні інстанції, добився аудієнції навіть з народним депутатом Юрієм Дерев’янком.  Але конкретної  підтримки не отримав.  Натомість більшість чиновників переконували  автора наукового нарису , що не настав ще час для вирішення питань  щодо відтворення мисливської  фауни у лісах Карпат. Зваживши на реальні факти, викладені у науковому нарисі «Кутай звіра», пообіцяли, що книжка попаде у бібліотеки і нащадки будуть мати змогу скористатися його напрацюваннями. Адже тут розписано доступно і конкретно, від А до Я, алгоритм всіх дій по організації мисливського господарювання.

              Нажаль, автору не вдалося привернути увагу жодної владної інституції і переконати їх у тому, що ми стаємо співучасниками злочину по знищенню природи. Напевно актуальним є  вислів архієпископа А. Юркевича (цитата із книжки «Кутай звіра»):  «Людина, яка думає лише про сьогоднішній день і тимчасові блага, обмежена своїм вузьким  оточенням і власним егоїзмом, - є найнебезпечнішою істотою  для природи та людства».

У час бурхливого розвитку цивілізації, який докотився і до нашої держави, мобільні телефони, радіозв’язок, транспортне освоєння лісових територій, квадроцикли, якими можна заїхати майже на кожну вершину Карпат, існуюча зброя (оптична, нарізна тощо)  приводять до дійсної загрози знищення всього живого, що рухається і скаче.  Тому ніяка заборона не приведе до відтворення звіриного ресурсу, навіть якщо відомство, яке ніби то відповідає за охорону, поставить коло кожної смереки по охоронцю – не вирішить цієї проблеми. Тільки залучивши громаду (мисливські колективи) до спільної роботи з лісовою охороною по відтворенню мисливської фауни, можна буде побачити реальні і правдиві результати у цій шляхетній та почесній справі, про яку описує автор у книжці «Кутай звіра».

Пройшло вже 36 років з часу створення найбільшого в Україні  Карпатського національного природного парку. Це рівно у тричі довший час у порівнянні із дванадцятирічним періодом клопіткої праці  у мисливському заказнику під керівництвом Ю. Боберського, у результаті якого на мисливських угіддях було досягнуто європейського рівня чисельності звірини. І є можливість порівняти результати збереження та відтворення звіриного ресурсу. Як стверджується у книзі «Кутай звіра» – ліс без звірини – сумна пустка. Що дало державі утворення національних парків? Одне можна стверджувати, що основною метою такого формування було досягнення високого відсотка заповідних територій. Сумнівно, що хтось собі ставив за мету обмежити знахабнілих лісокористувачів у їх бажанні вирубати все у пень. Серед основних цілей функціонування парку є заборона рубок головного користування. Але і на території теперішніх держлісгоспів ряд насаджень мають визначену категорію захисту (приполонинні, водоохоронні і т.ін.) і ніхто ці насадження рубати не має права. Ходять чутки, що заборона рубок головного користування у ПЗФ буде скасована. Напевно, назвуть їх оздоровчими чи якось інакше. З публікацій у пресі про функціонування парків та  наміри збільшення території парку на 25 301га виходить, що тільки ця установа збереже нас від екологічної катастрофи. Тобто, держлісгоспи знищують природу, рубають деревину де можна і де не можна, транспортують її по потоках і т.д.. Це потрібно комусь дослідити. Але відомо, що ніхто зараз не транспортує деревину лебідками чи літальними апаратами.

Території лісів Яремчанщини реформуючи та утворюючи парківську зону привели до підпорядкування лісокористувачів різним міністерствам. В той час зникло лісове міністерство, яке би мало наводити лад в цій галузі надаючи пріоритет екологічному напрямку господарювання в переході до ринкових умовах, згадавши гасло: «Економіка повинна бути економною». По фінансуванні держлісгоспів і КНПП їх розділили на чорних і білих. Перші повинні заробити на своє утримання і за свій кошт навіть посадити лісові культури, а других Міністерство екології фінансує з державного бюджету.

  Природоохоронні установи «застовбивши» на міжнародному рівні територію дістали статус «недоторканих». Попавши під вплив і залежність від міжнародних грантоутворювачів стали їхніми пропагандистами – «грантоїдами», так як ряд проблем їхньої діяльності Міністерство екології не може профінансувати. Наміри таких грантофінансистів достеменно не відомі, тільки можна про щось здогадуватись.

Багато відгуків  щодо такого природоохоронного утворення. Наприклад, науковець Андрій Бобко говорить «Неможна дозволити, щоб лісові насадження в об’єктах ПЗФ повсюдно досягли віку, коли в них починається процес розпаду, так і не відтворивши корінних деревостанів. Не виправданим є передача об’єктів ПЗФ в управління господарської діяльності у Міністерство екології. Кількість об’єктів, ПЗФ зростає випереджаючи темпи економічного розвитку країни ». Професор В.Лисенко вказує, що «Відсторонення вчених нашими нардепами  від процесу підготовки екологічних законів приводить, що будуємо заповідність на папері. Створення національних парків  взагалі руйнують систему, що складалася в світі та приводить до конфронтації охоронців територій з місцевими жителями ». У статті у газеті «Галичина» 15.12.1994р. «Виживемо у заповіднику?» говориться: «Щоб зберегти природну систему у стабільному стані, майже 30% територій мають мати заповідний режим». Виникло ряд проблем з часу утворення парку, але напевно одна із загрозливих  - це згоріти разом із звіриною і всім цим державним природнім багатством.  У «Нарис історії лісів Делятинщини» 2008р., П.Й.Білик згадує: «… два випадки за спекотний 1961рік: Резонансною була пожежа  в Поляницькому лісництві. Пожежою було охоплено площу 54,6га. На гасінні відпрацьовано 7972 людинодні, задіяні були навіть військові частини, а також людський ресурс із сусідньої області. В Яремчанському лісництві згоріло 33,8 га. На гасінні пожежі затрачено 4876 людинодні.» Виникає питання, чи зможуть в даний час ці лісові відомства, якими управляють різні міністерства, впоратися з цією реальною загрозою? Теперішні розбиті дороги, антропогенне навантаження, заростаючі чагарниками сінокоси, пасовища, полонини, які перестали косити та випасати худобу ( бо вона зникла) – це сьогоднішні проблеми. Хто в даний час зможе мобілізувати такий великий людський ресурс на локалізацію цієї існуючої загрози. Такий існуючий стан може привезти до незворотної загрози загорання лісів, незалежно кому вони належать.

Перераховані тільки деякі проблеми викладені у вищеописаному матеріалі про наслідки проведених реформ у лісовій галузі та розділені території на  Яремчанщині потребує вирішення їх на певних рівнях. Не звертати на цю важливу проблему уваги, це означає сприймати все з принципу  «одобрямс».

 

  Орест Рекетчук,

депутат I-го демократичного скликання Івано-Франківської обласної ради

житель м. Яремче

Share