Отець Зеновій Кисілевський: «Нехай кров тих мучеників постійно будить вас, нехай нагадує вам, що всі ми діти однієї української землі»

 Рід  Кисілевських дав українському суспільству не один десяток  відомих особистостей, зокрема, священників.  До цієї священичої династії належить гілка роду отця Володимира Кисілевського (1856–1920) – греко-католицького священика, радника єпископської консисторії Станіславської єпархії з 1905 року, який народився в родині отця Івана Кисілевського (1805–1862), пароха с. Братківці біля Станіслава (тепер – Івано-Франківська) та Юліанни, доньки отця Степана Христофоліменса, грека за походженням (1770–1831), пароха м. Навірна. Отець Володимир (Іван) був чотирнадцятим сином у сім’ї. Одружений з Оленою Бородайкевич (1865–1935), донькою пароха с. Гринівці.

 

До початку Першої світової війни родина була досить заможною.  До закінчення Першої світової війни члени родини мали значні заощадження в австрійських банках, але через поразку Австрії заощадження в тодішніх коронах були змінені на польські марки, які згодом знецінились. Родинний будинок отця Володимира Кисілевського, батька отців Зеновія, Степана, а також дітей Маркіяна,  Василя, Олени та Володимири згорів у час воєнних дій. Сам отець Володимир, уділяючи святу Тайну Покаянна (сповіді),заразився на тиф і помер.

Найстарший син у сім’ї отця Володимира, Зеновій (Януарій) Кисілевський, єромонах чину отців-редемптористів (03.05.1893–15.12.1974), закінчив Станіславську духовну семінарію. В 1920 році рукоположений єпископом Григорієм Хомишином на священика. Був довголітнім сподвижником апостольської праці на Івано-Франківщині, зокрема, в Тлумацькому районі в умовах переслідувань з боку атеїстичного комуністичного режиму. Два рази арештований за проповідницьку священичу діяльність, але його праця не була марною. Вже через не цілих два десятки років після його смерті вийшла з підпілля Українська Греко-Католицька Церква, а з нею відродилась Українська держава.

    

Проповідь отця Зеновія Кисілевського , виголошена на Зелені свята в 20-х роках минулого століття ( виголошена на наступний день свят і актуальна як ніколи в наш час, майже через століття)

Слава Ісусу Христу!

Дорогі в Христі брати і сестри! Вчора ми споминали тихою молитвою нашу померлу рідню. Тих наших близьких, що померли на рідній землі, між своїми людьми. А сьогодні згадуємо тих, що вмирали далеко від рідного дому, далеко від своїх рідних, на чужих полях, а найперше тих, що загинули за свій край і свій рідний народ.

 Велика і прекрасна наша українська земля, але густо-густо вона засіяна могилами своїх синів і дочок, тому називають її «землею хрестів і могил». Ріка часу стерла з лиця землі могили наших предків, та пам'ять про них повинна жити в наших серцях і передаватися з роду в рід. Пригадалася тут мені стара наша пісня: «Ой горе, горе тій чайці небозі, що вивела дітей своїх на битій дорозі». Українська земля – це бита дорога, по якій ходив і нищив все довкола, хто хотів і не хотів. На цю землю, багату і гарну, «молоком і медом текучу», століттями посягали дикі орди завойовників зі Сходу і Заходу, а тому доводилось нашому народові боронити її , Богом йому дану, не раз останніми зусиллями. У нашій пам’яті пропливають орди половців, печенігів, монголів – скільки-то скільки то вони забрали цвіту нашого. Здається, що стають перед нами довгими рядами сини цієї землі, що жили тому сотні, тисячі літ, які казали: «Зупинемо, а не посоромимо землі української ». І гинули тисячами, але Батьківщину свою боронили. Коли не стало печенігів і половців, їм на зміну прийшли турки і татари, що про них люди говорили: «Де пішов татарин, там трава не поросте ». Це підтверджують слова одного з їхніх вождів – Батия , який казав: «Мордувати людей тисячами, копати ями та кидати в них змордованих головою вниз, а ногами вверх, на знак, що тут проходила монголо-татарська орда ».

    Їм на заміну прийшов інший ворог, і знову в нашій уяві постають перед нами сини України в синіх, зелених, червоних жупанах з шаблями при боці, з оголеними головами – козацькі лави, що тисячами гинули за рідний край , боронячи землю від ворогів. Аж чорніло зелене поле від козацької та ворожої крові, як писав наш Кобзар , що «круг міста Берестечка, аж чотири милі, славні запорожці своїм трупом вкрили».

 Віки минали. На місці сильного козацтва виросло нове покоління, якому випало на долю стати до боротьби за волю України. І появились молоді люди в сірих одностроях із синьо-жовтими прапорами  – українські січові стрільці, а після них славні воїни Української Галицької Армії. Українська молодь тисячами гинула за свої і чужі інтереси в Карпатах, у Польщі, на Східній Україні, на різних фронтах. Гинули в тузі за рідним краєм і своєю родиною, про що нам нагадує пісня про Карпатську Січ: «Заспівай, трембіто, та по всьому світу…». А ще гинули по страшних тюрмах за вільне слово, за те, що любили свій край і свій народ.

  Згадаймо сьогодні їх всіх у молитві. Зі страшних побоїщ, з-за тюремних грат , де закатовані найкращі сини доньки України, дивляться вони на нас своїми померклими очима: і хоч мертві тілом, але живі духом, кличуть нас сьогодні до молитви, до праці, до єдності, до згуртування нашого народу. Пам’ятаймо їх всіх нині.

    Нехай їхня кров, пролита ріками, промовить до нас і опам’ятає. Бо ті втрати, то тяжка доля нашого народу лежить на нас тяжким тягарем. Ми свого часу не могли порозумітися між собою, частіше послуговувались чужим, ніж рятували своє. Було так, що наші предки, вислуговуючись  перед татарами, показували стежки,  куди мав пройти ворог, який щодня убивав та забирав в ясир тисячі людей. Інші вислуговувалися перед північним ворогом   – москалями, через що постраждало дуже багато нашого люду. Та і внаш час було багато випадків чорної зради, що супроводжувалась ріками сліз.

Нехай кров тих мучеників постійно будить вас, нехай нагадує вам, що всі ми діти однієї української землі. Всі мусимо стояти один за одного, в усіх нас повинна бути одна мета, в одному ритмі повинні битися наші серця, а в наших жилах повинна пульсувати вільна кров.

Нехай всемогутній Господь прийме терпіння, сльози і пролиту кров нашим народом, заради тих хрестів, що переніс наш український народ протягом багатьох віків, нехай нам простить провини наші. А сьогодні нехай  з уст наших полинуть щирі молитви за тих, що віддали  найдорожче   – своє життя     – за кращу долю нашого народу. Вічний спокій їм і вічна їм пам'ять. Амінь.

 Підготував Всеволод Кисілевський

 

 

Share