Зоря, що зійшла на Олімп

5 травня минає 110 років від дня народження української письменниці Ірини Вільде – Дарії Дмитрівни Полотнюк (5.05.1907р.-30.10.1982р.) – яка стала надбанням української літератури і світового письменства.

    Батьки – народні вчителі, були прикладом патріотизму, зразком громадянських чеснот і громадянської мужності. Дарина Макогон – буковинка, народжена, як  і її мама і вихована тією землею. За культурою світосприйняття – галичанка, як батько, Дмитро Макогон сформована Галичиною особистістю  і письменницею. Від матері, Адольфіни Янушевської, мав німецьке коріння, що відбилося на псевдонімі – Вільде (нім. – вільна, нескорена). Серце письменниці зігріте любов’ю  в ідеальній родині, де не було сварки чи неприязного тону. Культ матері подарував їй добро, жертовність, розум, сприйнятливість і чутливість. Її сім’я – це могутнє джерело світла, що освітлює все навкруги впродовж усього життя. В літературу ввійшла в складну і суперечливу епоху.

Закінчилася І Світова війна, розпалися Російська і Австро-Угорська імперії, програла війну Кайзерівська Німеччина, закінчились поразкою визвольні змагання українського народу. Більшість українських земель ввійшли в нову радянську імперію, а Західно - українські землі розшматовані між Польщею, Румунією, Чехословаччиною, Угорщиною. Не рахуючись  з свытовою громадськістю Румунія на українських землях провадить практику шовіністичного етноциду, лінгвоциду, румунізації північної Басарабії  і Буковини, де тоді проживала письменниця  з батьками. Не згодні  з румунізацією, нелегально переходять польсько-румунський кордон  і осідають в «Польщі»,  в місті Станіславові. Дарія працює в приватній українській гімназії. Панська Польща в своїй політиці етноциду та лінгвоциду недалеко відійшла від Румунії, хіба що цю політику провадила не так вульгарно та грубо. Доля Вільде пов’язана  з кількома галицькими містами: з Станіславовом, де навчалась у гімназії, з Коломиєю, де формувалась як журналістка і письменниця, і зі Львовом, де навчалася в університеті ім.Яна Казимира, контактувала  з широким колом творчої інтелігенції. Закінчити університет не змогла. Була відрахована за підозрою в причетніста до Української військової організації (УВО). Її майбутній чоловік Євген Полотнюк закінчує Львівський політехнічний інститут. В 1934 році отримує кваліфікацію лісового інженера та Міжнародний диплом, що давав право на працю  в будь-якій  Європейській країні. В 19 років (1926р.) виходить  її друкований перший твір-оповідання «Марічка», а до 1939 року опубліковано понад 50 творів малої прози.

      Кожна доба формує своїх героїв. Насувались жахливі часи. ІІ Світова Війна  несе  страшні руїни всього навколо,  смерті і кровопролиття. Німецька окупація і гестапо, донощики фольксдойчі – поляки, що стежили за діяльністю її чоловіка -  резидента УПА Євгена Полотнюка. Провокатор доніс, і 28 грудня 1943 року його розстріляли в селі Ворохта, разом з іншими патріотами ОУН – Бучко Степан (Залуква), Дем’янчук Степан (Надвірна), Наливайко Василь (Надвірна), Костик Микола (Надвірна), Левицький Іван (Надвірна), Німчук Іван (Ямна), Сливка Омельян та Кіца Володимир (Калуш), Лучка Юрій (Росільна). Могила Борцям за волю України в м. Надвірна  увіковічнює не тільки пам'ять десяти Героїв України – членів ОУН, а й пам'ять багатьох поколінь українців в різні історичні епохи за здобуття Незалежності України. Війна забрала в неї не тільки чоловіка, двох братів, небожа Юрія, гестапо шукає і за нею та її дітьми. Але вона  з немовлям на руках, клунком  з і речами та портативною машинкою, підробленим «аусвайсом» щасливо оминає ці сіті. Вільно володіючи французькою та німецькою мовами могла полишити розтерзану, як і її доля Україну, та поїхати на Захід. Характер людини проявляється не так в час миру і спокою, як  в час біди. Вона залишається і ділить всі нещастя разом зі своїм народом. Вільде невтомно працює,  виявляючи незвичайну мужність, витримку і нездоланність духу. «Подоланий лише той, хто сам несе ярмо неволі, хто ж усвідомлює свою людську гідність – рабом не стане». Вона залишилась вільна і нескорена жорстокими часами, її небуденний талант став могутнім потоком, що долає  усі перешкоди. В часи безробіття, голоду, нужди, бунту і занепаду письменниця кликала до життя і боротьби. Оспівувала тих «Сонцеликих метеликів», яких в жорстокі часи намагалися приколоти шпильками. Її вселенська любов давала надію, віру і впевненість в свої сили. Девіз «Охоти до життя і боротьби за нього», проходить через всі твори письменниці. Вона закликає гідно нести звання людини і українця.

      Великою темою того часу було утвердження духовної місії жінки в суспільстві. Всі катастрофи, що пройшли українці,  ще не закінчилися , гнітили націю морально. Кожен відчував зболену землю і перекреслений історією народ. І на арену виходить жінка, щоб гармонізувати цей хаос. Індустріальна  епоха, що насувалася  з гігантськими перебудовами, змушує задуматися над збереженням родинних святинь  і прив’язань, як не розчинитися в хаосі цивілізації, в комерційному цинізмі і відчуженні. Архетип роду мусить бути збережений. І саме жінка в цьому буревії змін, збереже родинне тепло, сам дух поколінь. Бо практицизм та егоїзм, відірваність від традиції високої культури та християнства, призводить  до «безпам’ятства» та “безрідності». Треба виховувати особистість. Тільки вона є «точкою опори» нації духовного простору, культури, а її інтелектуальні пошуки ставлять собі завдання змінити історію. В назві повісті “Б’є восьма” звучить тривога, нагадування, заклик – пробудитися і встигнути до національної дії. Вона пропагує духовний стоїцизм, цілісність, непоступливість, спокусам за найскладніших обставин, навіть, якщо на олтар треба покласти власну долю. З глибини духовної проблематики творів постає людина  з одвічним запитанням: «Хто я? Яка Я? Для чого живу?» Письменниця творила історію словом, думкою, вчинком, кристалізувала минуле і сучасне, осмислювала його формувала етику і естетику народу.

        В 1935році Ірина Вільде тріумфально входить в українську літературу повістю «Метелики на шпильках». Ще недавно підробляла собі репетиторством,  тепер стала відомою. Їй присвоїли премію товариства письменників і журналістів ім. І.Франка в 1935 році. Розповіді про звичайних людей,  їх клопоти, проблеми, щоденне життя з його дрібницями і переживаннями, виявилися близькими і зрозумілими читачам. Вони викликали захоплення. Це все спричинилося до великої популярності. Поетична точність і вишуканість виблискувала свіжістю  в її могутньому таланті. Вона опиняється в епіцентрі літературного життя  Західної України, стає «модною» авторкою. Її читають, обговорюють… Творчість її вважають найповнішим вираженням жіночої душі, після епохи Ольги Кобилянської. І вона самозаглиблена, пройнята щирими  захопленнями, сповнена візіями і почуваннями з своїм легким словом, з буттєвою радістю, з настроєм особистої гідності вдало  входить у ці інтелектуально-почуттєві тенденції. Жива мова, лірична, мелодійна з душевним теплом, невимушено відбиває найтонші нюанси психології героїнь. Її творчість позначена високою художньою майстерністю. Її устами говорить сама Україна з чарівною природою, з її поетичним народом, що любить своє минуле, свою волю і свою поезію. В цьому вся сила творчості, принадність, особливість народного світосприйняття і психології, яскравої мовної особливості. Блискучий, оригінальний талант письменниці привертає до себе велику увагу і пошанування. Поетична грація робить Ірину Вільде зорею української літератури.  Вона стає дорогою дочкою українського народу. Її цілком заслужений успіх, великозначимість в літературно-громадському  житті – в досконалості і ніжності творчих барв. Її героїні – духовностійкі, високі натури, життєві, дійові, що сподіваються на краще, дихають оптимізмом. Письменниця знала глибоко дійсність, складність і суперечливість людських стосунків, майстерно та оригінально виписані характери, великий психологічний інтерес, романтичний колорит. Її хвилювали проблеми залучення жінки до суспільнокорисної праці, громадсько-політичного руху, прагнула змалювати справжніх «нових людей», сповнених оптимізму і віри  в майбутнє. Жінка – це крило людства, що запобігаючи фатальним перекосам, міцно тримає рівновагу світу. Талановита творчість Ірини Вільде - яскравий приклад нерозривної духовності видатного українського майстра слова з українським народом. Вільде стає класиком української художньої прози. Її слова сягнули далеко Україною і поза нею. Видавалася іншими мовами і зробила значний внесок в подальший розвиток української культури, сприяла виходу української літератури на світову арену.

        Після війни письменницю обирають депутатом Верховної Ради УРСР. До письменницьких обов’язків додались депутатські. Вона самовіддано працює для народу. Її життя – це іспит сумління, а в слові відчувається історія. Великий талант не може бути спокійним. Життєвий шлях її тяжкий та складний, бо складною та суперечливою є епоха. Горе гнітить і мучить  її. Нелегкий  її творчий шлях…

           На Західній Україні загострилася політична боротьба проти польської влади, набирала сили УПА, десятки тисяч українців вперто протистояли режимові, тисячі сиділи в тюрмах, гинули в постійних сутичках з окупантами. Сумно-лірична творчість виглядала «як втеча» від історичних реалій життя. Критики закликали її побачити цю жорстоку і криваву дійсність. Доба вимагала героїв. Вже зрів, нуртував одвічний порив до волі. Наступала епоха пізнання самих себе, національної змобілізованості і динамізму, воскресав дух козацької вольності.

           В координатах більшовицької системи Україна опинилася під пресом нівеляції і культурної асиміляції. А Галичина була   споконвіку регіоном  з найвищим рівнем національної самосвідомості, згуртованості, політичної свободи з особливою західно-українською культурою  і ментальністю,національним завзяттям, стрімким поривом до змін від скутості і замкнутості. Влада  ж вимагала лояльності, особливо від людей творчих, конфлікт закінчувався тяжкою карою аж до знищення.    А її талант не терпить фальші і брехні. Вона залишалась  нескореною   вільною. І вона повторювала: «Підлість – потяг на який завжди встигнеш, то навіщо поспішати?...» Життя тяжке і тверде, як камінь, а доля – глибокі покручені борозди… Розвиваючи характери своїх героїв намагається простежити, хто саме зробив їх моральними потворами, пристосуванцями і виносить свій присуд ладові, що  їх породив. Життєвий досвід і любов до рідної землі дає силу піднімати такий тяжкий пласт історії людського життя. Для неї є важливим свобода творчості, честі і гідності митця. Продати слово – най ганебніший вчинок, йдеться про співвідношення слова і діла, слова і переконання, віри в те слово, правди і неправди. Її герої – складні, багатовимірні, чесні, благородні, палкі патріоти, люблячі доньки і сестри, що всім серцем прагнуть добра і родині, і Вітчизні. Застерігаючи від духовної пущі, вона, наче пророчиця, палким словом закликає до дії, будить  занепалий дух, волю до життя і боротьби.

     На закиди про потребу історичних українських перемов та звитяг в творчості, авторка чесно зізнається, що знаходиться, через специфіку свого таланту, тільки на підході до гостро-патріотичної, героїчної  тематики, національного тремтіння серця.

-         «Часом дивуюся, як деякі письменники беруться зображувати наш національний зрив, терпіння, болі, невдачі, тріумфи, славу і ганьбу мільйонів. Це мусить бути таке величне і багряною кров’ю писане, щоб читачеві хотілось склонити голову, як перед Євангелієм. Це просто національний прогріх, від тих справ починати вправляти перо. На них письменник повинен зломити його»…

-         «Національні питання, не знаходять зображення в моїх книжках не тому, що мене не болить недоля мого народу, чи немає мого розуміння, не тому, що не радію його досягненням, але тому, що вважаю своє перо заслабе, щоб могло гідно торкнутись цих справ. Тільки тому…!

-         «Я  не почуваю себе замало українкою. Я пройшла тверду ромунську школу українського патріотизму, а те українство занадто гостро і глибоко врізалося в моє серце, щоб могла я хоч на мент забути»….

   В житті завжди є щось вище, що треба ставити понад усе особисте… Життєва позиція Ірини Вільди, красне письменство стало надзвичайним здобутком часу, ствердженням нової української Особистості – гордої, розкутої, відкритої до нових звершень  і здобутків. Історія обтяжена гордістю багатих, насильством могутніх, зверхністю гордих. Тяжко було не піддатись зневірі. Але жінка – легенда людина цілісна, великого історичного формату, мистецькою рукою творила дивосвіт, занурилась в круговерть життя, бездомну глибінь думки. Обіймала серцем рідну землю, людей, біль, тугу, надію. Її болів людський біль, пекли чужі сльози. Оспівувала й виколихувала це так, як ніхто. Її проза, немов поезія, овіяна теплом, відчута найглибшими нервами душі. Висока любов до людей, болючі розчарування,  особисті переживання – все це відгукувалось на художньому слові, психології її творчості, творчим піднесенням, або спадом. Проймалася болем і стражданнями люду вбираючи в серце їх сподівання в кращі часи. Вона – народний співець долі народу, в якого більше болю, ніш радості і щастя.

      Ірина Вільде – внесла в літературний процес високу майстерність слова, художнє новаторство, велику пізнавальну та естетичну цінність. Творча спадщина письменниці збагатила духовну скарбницю нашого народу і стала надбанням культури інших народів.    

     Вона зсумувала естетичний досвід новиністики, величезний в часі і просторі полігон людського життя, великий океан думок, добро і зло, покликання і сірі будні, красу почуттів і згубність духовного гноблення, потребу в гармонії людини і навколишнього світу. Філософська заглибленість в проблеми людського життя і віра, що мрію вбити не можна. Ірина Вільде знала, що часу мало, а сказати треба багато. Тому мислить масштабно і глибоко аналітично. Дієвою перетворюючої ідеологією є її неоромантизм, що сприяє перебудові світу. Цим вона  випереджає час. Краса Карпат, чар навколишньої природи надихає писати про любов і неприязнь, вірність і зраду, конфлікт між почуттям  і обов’язком .

   Ірина Вільде мала благородний дар – почуття любові, вміння дружити, створювати оточення, на яке впливала і визрівала в ньому сама. Дорожила вірністю  в дружбі,  її в’язала  «Козацька дружба – ніжна і сувора». Іван Франко називав себе «Вічним учнем», а вона за її ж словами, вийшла із школи Каменяра. За її переконанням «в майстерності секрету немає, є просто талант». І це було єдиною основою становлення неповторної письменницької індивідуальності, джерелом натхнення і працьовитості. Ірина Вільде працює виявляючи мужність, витримку і силу духу.

     Її портрет – одсвічує красою обличчя, тонкими рисами інтелігента і інтелектуала, вдумливим допитливим поглядом, що вдивляється в суть речей, великою пізнавальною  і творчою наснагою. Природа не помилилася,  вмістивши в цю душу великий талант, неспинну роботу духу. Вона будила людину в людині…

      Письменник мусить скласти два іспити: один перед сучасниками, другий – перед історією. Своєю невсипущою працею, пошуками, розчаруваннями, злетами, сумнівами і перемогами письменниця перед історією, на вічне користування. Залишила сотні новел, нарисів, мініатюр, публіцистичних статей, славнозвісну епопею «Сестри Річинські», роман «Повнолітні діти». Її творчість удостоєна державної премії ім..Т.Г.Шевченка (1966р.). Чим більший талант митця, тим глибше усвідомлення своєї відповідальності перед суспільством, тим більше коло наболілих тем, тим важче йому жити і творити, але іншого буття він не прагне. Духовна велич освітлює все багатолюддя її творів. Твори Ірини Вільди – це прагнення досконалості, випробування на цілісність. Тільки той, хто спроможний відстояти головні засади життя – вартий уваги нащадків…

       Ірина Вільде – дочка свого народу, жила серед нього, писала для нього, була і залишається  з народом. Вдячні нащадки увінчали її званням вічного свого сучасника. Повінь всенародної любові не спадає, бо народ безсмертний своїми творцями ,  а творці – своїм  безсмертним народом. Талановитий майстер  слова була свідома свого громадянського покликання і письменницького обов’язку. Самобутній талант з оригінальним почерком, вправний майстер, цікавий літописець.

     Ірина Вільде – письменник-гуманіст з образно-поетичним мисленням, з великим світовідчуттям живописала словом, відображала буденні події на найвищих регістрах. Це тонка, філігранна проза. Творчість її здобула якнайвищу оцінку. Вона – людина  з великим серцем, стала надбанням не тільки української , а й скарбниці загально-європейської культури. Характеристикою її життєвої позиції є :

«Ми не лукавили  з тобою, ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою»…

      Письменниця була членом Спілки письменників колишнього Радянського Союзу. Заслуги перед Батьківщиною – Україною, високо оцінено заснуванням Всеукраїнської літературної премії ім..І.Вільде, Львівською організацією національного Союзу письменників України в 2007 році.

      Ірина Вільде – письменниця, українка, громадянка – внесена ЮНЕСКО в список знаменитих людей ХХ ст. І другого тисячоліття.

  Ірина Вільде виконала своє історичне призначення. Походить  з когорти Великих, а залишається назавжди в когорті Безсмертних. Своїм Золотим Пером навічно вписала українську літературу в аннали Красного Світового Письменства. Пишайся, Україно,  і даруй безсмертя своїй Великій Дочці. Бо безсмертним  є лише той, кого пам’ятають…

       Ірина Вільде – була, є  і буде нашим світочем і сучасником, гордим носієм Величі українського Народу, першою величиною в Сузір’ї Великих, незгасною Зорею, що зійшла на Олімп… І СІЯТИМЕ ВІЧНО.

 

                                                                              Оксана Козак

                                                                                                    Товариство «Просвіта",

                                                                                                  газета "Життя Прикарпаття"

Share