Життя, покладене за Україну. Алекса Гірник

 

Нещодавно дванадцята сесія Івано-Франківської обласної ради прийняла рішення про вшанування пам’ятних дат та визначних особистостей, серед яких Герой України Олекса Гірник.

Тож хочемо привідкрити життя та особливість цієї величної постаті. Ким він був, звідки походив, які риси характеру сформували в цьому чоловікові напрочуд жертовну особистість. Тож, Олекса Гірник – хто він? Що хотів сказати своїм останнім вчинком у житті? До кого хотів достукатись? Ким бажав залишитись у памяті своїх нащадків?

Олекса Гірник народився 28 березня 1912 року в Богородчанах, нині Івано-Франківщина. З роду бойків-верховинців. Батько, Микола Гірник, закінчив українську ґімназію в м. Станіславі, служив у польському війську, просвітянин, зазнав польських тюрем і російських таборів. Мати, Катерина Білічак, селянка.

Олекса навчався в польській школі, відтак у Станіславській українській ґімназії. Коли юнак здобув матуру (свідоцтво про освіту), то не міг улаштуватися на роботу: влада вимагала записатися поляком. Батьки хотіли віддати його в духовну семінарію, але він пішов працювати в патріотичну організацію „Сокіл”, очолив Улад пластових новаків у Богородчанах. Готувався на філософський факультет Львівського університету.

В цей період життя його призивають до Війська польського. Не терпів гніту на національному ґрунті. Якось висловився: „Остогидла осоружна польська армія. Хочу змінити конфедератку на мазепинку”. У березні 1937 р. військовий трибунал Жечі Посполитої присудив рядовому артилерії Гірнику 5 р. і 3 міс. ув’язнення „за зраду Ойчизни”. Під час німецько-польської війни у вересні 1939 р. втік із тюрми.

11 листопада 1939 року Олекса поїхав у м. Стрий, щоб відновити давні зв’язки з підпіллям. Інтеліґентно одягнений чоловік викликав у совєцької міліції підозру. У нього перевірили документи. Прийшовши на станцію, Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяли в товарні вагони поляків, щоб вивозити у Сибір. Намагався захистити їх, тоді й його побили та запхали у вагон. Олекса втік, але його догнали. Відчайдушно відбиваючись від кількох енкаведистів, він проголошував „Декалог українського націоналіста”. На допитах відмовився давати покази. Його тяжко побили, до тями прийшов через добу. Оскільки тюрми Галичини були переповнені, Гірника перевели в слідчу частину управління НКВД Житомирської області. Нікого з підпілля він не виказав. Користуючись матеріалами польських спецслужб, НКВД намагалося нав’язати йому „зв’язки з закордоном”. Зрештою суд постановив „за предательство Родины” засудити Гірника за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР до позбавлення волі у віддалених таборах Радянського Союзу терміном на 8 років.

Карався на Уралі. Пиляв ліс у тайзі, бив камінь у кар’єрах, працював на підземному заводі, неодноразово сидів у карцерах. 1943 року Гірнику як такому, що знав польську мову, пропонували йти офіцером у польську армію, яка формувалася на території СРСР, та він відмовився. Якось він намагався захистити іншого в’язня від сваволі наглядача. Той руків’ям автомата перебив йому передпліччя правиці.

Звільнений глибокої осені 1948 року. На той час мати і молодша сестра померли, брат Федір загинув на фронті. Нікого з ровесників Олекса серед живих не застав: тільки в Дем’яновім Лазі загинуло 25 його соратників-богородчанців.

Працював у Станіславі на цегельні копачем. 1949 року одружився з Кароліною Іванівною Петраш, яка повернулася з заслання. В 1953 році подружжя перебралося в м. Калуш до брата Кароліни, греко-католицького священика Михайла Петраша, який теж повернувся з заслання. Згодом народилися сини Маркіян (1950 р.) та Євген (1954).

Олекса Гірник тяжко переймався національним гнітом, русифікацією, що наростала. Неговіркий, на позір суворий, та з природним почуттям справедливості, він був толерантний до людей різних національностей, але гостро реаґував на суспільно-політичні події. Їздив з дружиною на Чернечу Гору в Канів, де особливо, як оголений нерв, відчував трагічну бездержавність своєї Вітчизни. Його чим далі більше опосідала думка: „Чому я не звідав радощів вільної людини, що має свою державу, свою правду?” Знаходив відповідь у Т.Шевченка, словами якого пересипав свою мову. Також був захоплений романом „Собор” Олеся Гончара, який і пропагував.

1976 р. Гірник збудував на своїй садибі кухню з малою кімнаткою на другому поверсі, де мав тайник. Там він тривалий час писав від руки листівки, спрямовані проти російської окупації і русифікації України. За свідченням знайомих, 1977 р. Олекса дуже змарнів. До останньої ночі у своєму житті Олекса Гірник готувався кілька років: майже тисячу листівок писав потай від родини. Вони були пронизані протестом до русифікації, недотримання в Радянському Союзі прав і свобод громадян. У листівках було написано: ”Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава! (Радянська, та не російська!) Україна - для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 року — 22 січня 1978-го на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі”.

У прощальному листі дружині від 6.01.1978 Гірник написав: „Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”.

Залишив на столі записку: „Я поїхав у Львів. Не турбуйся, за день-два повернуся. До милого побачення! Олекса. 19.1.1978 р.”

20 січня 1978 року Олекса Гірник відвідав у Києві Святу Софію і Києво-Печерську Лавру (у сумці збереглися тролейбусні квитки). О 19 год. виїхав останнім автобусом із Києва в Канів. Мав сумку з двома каністрами бензину – 2,5 та 1 л. Пішки йшов понад 3 км на Чернечу гору проти сильного морозного вітру. Тричі обійшов пам’ятник Тарасові Шевченку. Вибрав місце на нижній перетиці, на північному схилі Чернечої Гори, за метрів 10-12 ліворуч від оглядового майданчика (там знайдено сумку, дві порожні каністри і запальничку). Приблизно о 3 годині ночі 21 січня Олекса Гірник облився бензином і креснув запальничку. Ще рухався метрів 10-12. Обгоріле тіло в характерній для загиблих від вогню „позі боксера” виявив постовий міліціонер.

Все життя Героя було пронизане великою любовю до України та ненавистю до ворогів. Очевидно його внутрішній стан був переповнений прагненням жити у вільній Українській державі, розмовляти рідною мовою, виховувати дітей у батьківських традиціях. Здавалось б, що це нормальне прагнення, але час, у який довелося йому жити, був не на його боці і протистояти цьому було дуже важко. Тому, він зробив свій свідомий вибір – віддати найдорожче – життя - за Україну.

Олекса Гірник часто говорив: "Хочу вмерти за Україну". І він за неї вмер. Його самоспалення - це форма боротьби. Своєю смертю прагнув протестувати проти поневолення України Російською радянською імперією та привернути увагу людей до жахливих наслідків московської політики русифікації України. Його вчинок змушує нас замислитись, чи належним чином ми цінимо ті здобутки, насамперед незалежність України, за яку наші діди і батьки віддавали своє життя.

Тепер на місці загибелі Олекси Гірника росте кущ калини, посаджений працівниками Шевченківського заповідника. Вона, ніби нагадує всім патріотам України про їхній святий обов'язок - берегти нашу незалежну державу. На Чернечій Горі також є меморіальна дошка. А 18 січня 2007 року Президент України підписав указ, яким визнав Олексу Гірника Героєм України. У цьому документі зазначено: «За проявлені громадянську мужність і самопожертву в ім'я незалежної України постановляю: Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена Держави Гірнику Олексі Миколайовичу посмертно».

Щороку громадськість ушановує Героя на місці його загибелі. Цього року мітинґ вів Євген Гірник, син Героя, народний депутат України IV- V скликань. «Пам’ять про Гірника не вмирає, а нагадує нам усім про тривожні часи. Адже актуальним і нині залишається питання русифікації України, втрата нашою державою економічного суверенітету, під загрозою перебуває українська культура та освіта. Це ті речі, за які боровся Гірник. Вшанування пам’яті Гірника — це продовження його боротьби», — підкреслив народний депутат.

Всеволод КИСІЛЕВСЬКИЙ

Регіональний часопис «Яремчанський вісник»

 

Share