 |
|
Авторські статтіЩо ми знаємо про лікарні старого Станиславова
Якщо старовинні аптеки міста не обділені увагою краєзнавців, то про стаціонарні медзаклади чомусь ніхто не пише. Несправедливо! У Станиславові ХІХ століття було цілих три лікарні. Враховуючи невелику кількість населення, це не так вже й мало. Звалися старі лікарні на військовий манер – шпиталями. Двісті років військової медицини Від часу заснування Станиславів був приватним містом і належав магнатам Потоцьким. Його останній власник Антон Прот збанкрутував і не зміг вчасно сплачувати податки. У 1801 році місто в нього забрали через борги і передали державному Релігійному фонду. Невдовзі у палаці Потоцьких розмістили військовий шпиталь. Цілком можливо, що кам’яних лицарів замовили не Потоцькі, а військові медики З колекції Олега Гречаника Для потреб медзакладу австрійці ґрунтовно перебудували колишню панську резиденцію. Дехто з архітекторів навіть вважає, що знамениту парадну браму з лицарями поставили не Потоцькі, а військові медики. Рішення облаштувати шпиталь виглядає цілком логічним, адже у місті дислокувались 58-й полк піхоти та вербувальна команда. У 1847 році цивільне населення Станиславова становило 10 866 осіб, а військових було 1600 – більш ніж кожен десятий. Спочатку медики використовували для своїх потреб триповерховий палац у глибині подвір’я та два флігелі обабіч входу. У 1895-му звели двоповерховий корпус ліворуч. Роботи лікарям додалось у Першу світову. Тоді у шпиталі почергово змінювали один одного австрійці та росіяни. Поранених було так багато, що довелося відкривати додаткові «філіали». Під військово-медичні потреби віддали будинки реальної школи, монастиря василіянок і школи на Шопена. У часи ЗУНР у Станиславові працювали два військових шпиталі. Одним керував українець Осип Маланюк, іншим – єврей Теофіл Бардах. Поляки не стали перепрофільовувати заклад. На старому фото видно купку польських жовнірів, які стоять за брамою з вивіскою «Шпиталь військовий Станиславів». Буря в склянці ( Івано-Франківськ - чи Станістав?)
Нові закони принесуть чимало клопоту, але я тішуся, що їх прийняли - рвати з колоніальним минулим треба різко і швидко. Закони, які прийняв парламент минулого тижня, викликали бурю емоцій. Принаймні мені телефонували з різних видань і телекомпаній з проханнями про коментар. Коментарі й справді потрібні, і не тільки від мене, бо відразу після оприлюднення голосування у ВР деякі видання і телеканали почали страхати новими законами і свідомо маніпулювати. Ось, наприклад, "Інтер" того ж таки дня у п'ятницю у "Подробицях" поквапився перелякати бідолашних ветеранів, що на 9 травня вони не зможуть почепити совєтські ордени й медалі, а міст Патона, мабуть, демонтують через ті ж таки совєтські зірки. Ну, якби то було 1-ше квітня, то й дивуватися не було б чого. Але День сміху проминув. Отже, в ефір було вкинуто відверту брехню. А оскільки з російського боку на закони про декомунізацію і відкриття архівів теж полилася уся інформаційна каналізація, то вибрик "Інтера" якось дуже гарно до неї допасувався. Аристократичні місця Франківська
У 2010 році професор Прикарпатського університету Геннадій Сіренко написав листа тодішньому міністру освіти Дмитру Табачнику. «Як аристократ, шляхтич, викликаю Вас на дуель за споконвічним українським «звичаєвим правом». Дуель, звісно, не відбулась, але стаття не про дуелі, вона – про аристократів із станиславівською пропискою та їхні будинки. Не кожен шляхтич є аристократом Не хочу образити шановного професора, але до аристократії він точно не належить. Хіба до аристократів духу. У давній Польщі шляхтичів не бракувало. Та в основному нащадки гордих лицарів давно прогуляли свої маєтки і жили дуже скромно. Британський історик Норман Дейвіс пише, що «всі землевласники належали до шляхти, проте не конче всі шляхтичі були землевласниками. Загалом у Речі Посполитій понад половина шляхти не володіла землею. У 1670 році 400 000 шляхтичів, або 57 % були безземельними…». Аристократи ж складали найзаможнішу верхівку шляхти. Тарас Шевченко - художник слова та пензля
Тарас Шевченко - відомий у світі, в першу чергу, як митець слова. Однак це аж ніяк не забирає його слави, як художника. Та найперше його постать можна окреслити як борця, який став символом української нації. У його творчості поезія і живопис тісно пов'язані між собою. Свого часу відомий художник Леонардо да Вінчі стверджував, що "малярство – це німа поезія, а поезія – промовисте малярство». Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним даром, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка живопис став потребою, вираженням його творчого духу. День матері чи 8-го березня?
Міжнародний Жіночий День – свято, присвячене прекрасній половині людства; першопочатково відзначався ніби то як день протесту проти дискримінації жінок і боротьби останніх за свої соціальні права. Однак, наприклад, популярна в минулому столітті версія про те, що свято бере свої початки від демонстрації 8 березня 1857 року робітниць текстильних фабрик Нью-Йорка на знак протесту проти поганих умов праці і низької заробітної плати, була спростована Ліліаною Канделл і Франсуазою Пік, які в своїй статті «Міф про походження міжнародного жіночого дня» висловили думку, що ця легенда зародилася десь в 1955 році, аби відділити традицію свята від комуністичної ідеології. Це було важливим для борців за права жінок в капіталістичному світі в період «холодної війни». Насправді, 8-го березня, але 1908 року, за підтримки соціал-демократичної жіночої організації Нью-Йорка відбувся мітинг із закликами про рівноправ’я жінок. Історія започаткування і відзначення дня 8-го березня
Жіночий день має давні традиції. Виявляється, його відзначали ще в стародавньому Римі як жінки аристократи, так і їхні рабині. Перші отримували подарунки від чоловіків, другі вільний день від роботи. І ті, й інші вирушали до храму Вести, хранительки домашнього вогнища. У ті далекі часи жінки навіть подумати не могли, що обмежуються їхні права. А права найкрасивішої і слабкої половини людства тоді, як відомо, зводилися виключно до обов’язків материнства та збереження домашнього вогнища. Записки скандального журналіста Руслана Коцаби з тюрми
Можна по різному ставитися до того, що каже журналіст з Франківська Руслан Коцаба, але навряд чи можна ставитися по-різному до того, що його арештували. Втім, якраз ставляться по-різному. В Україні. Наприклад організація ”Амнесті Інтерншнл” і керівництво Незалежної медіа-профспілки висловилися однозначно: СТРАШНИЙ прецедент. ”Амнесті” взагалі одразу визначило Коцабу , як “вязня сумління”. Для тих же українських журналістів. для яких нещодавно “Амнесті” було царем і богом, раптом ця організація стала сумнівною і заангажованою. Звісно, багато хто скаже, що заяви Коцаби роблять батьківщину беззахисною. Але можна ж хоча б припустити, що її роблять беззахисною безліч інших чинників. В тому числі недолуга пропаганда тих ЗМІ, яка розколює країну ділить на “ватників” і “вишиватників”, відчужує мільйони людей від власної батьківщини. Хоча приватна думка від “Чернівці таймс”, вся біда не у ватниках і вишиватниках, а поцеватниках, для яких закон ніщо у порівнянні із піною добра на їхніх щирих губах. Скажу відверто, мені огидно дивитися на журналістів, які вчора стояли за демократізацію і правову державу. а сьогодні… підлабузницьки посміхаються. Я знаю, що вони робитимуть, коли почнеться полювання на відьм, хтось відмовчуватиметься, а хтось глумитися і витанцьовувати на кістках, тому що… і знайдуть безліч логічних доводів. І будуть пишатися цим. О. Головенський - про арешт Руслана Коцаби
Руслана Коцабу заарештували на 60 діб. Звинувачення серйозне за двома статтями Кримінального Кодексу: ч.1. Ст. 114-1 ККУ: Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань в особливий період - карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. Ст. 111 ККУ : 1. Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, - карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років. Хтось плескає в долоні, хтось, шокований, мовчить. Правозахисник Володимир Ярославський в Facebook зазначив: «Мені особисто багато чого з того, що говорить Коцаба не подобається... Але затримувати Руслана Коцабу за звинуваченням у державній зраді - це Радянський Союз і переслідування за вільнодумство... Будь-якому юристу очевидно, що про державну зраду в цьому випадку не може бути й мови». Дещо про Різдво на телеекранах України
«Інтер» явно отримав цілковиту монополію на висвітлення різдвяних заходів. Якщо торік пряму трансляцію урочистої Різдвяної літургії з Києво-Печерської лаври вів Перший національний, то цього року почесну місію доручили йому. АТО БЕЗ КУПЮР. ПРИКАРПАТСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПРО МОТОРОШНІ РЕАЛІЇ ВІЙНИ НА СХОДІ
АІ "Фіртка" поспілкувалася з прикарпатським військовим, який пообіцяв розповісти правду про війну на Сході, але за умови, що його прізвище та ім’я залишаться невідомими. Боєць вважає, що вищому командуванню можуть на сподобатися його відповіді. Доброго дня, розкажіть, будь ласка, про Ваші перші дні у зоні АТО? Що найбільше вразило Вас? Нас привезли у район Станично-Луганськ, ближче до прикордонників. Там, ми стояли три кілометри від Російського кордону. Коли нас привезли на місце, ми бачили великі воронки і розуміли, що вони від градів, проте не було жодних осколків від ракет. Коли стали питати, де осколки та техніка, то нам сказали, що це не наше діло. Один з офіцерів потім розповів, що забрали все для того, щоб люди, які сюди прийдуть, не отримали страх від побаченого. У перший день ми стали окопуватися, земля там надзвичайно тверда та тяжка, і вже після обіду ми почули вистріли з градів. Після першого обстрілу були тільки поранені, без вбитих. На другий день, коли нас знову обстрілювали, ми зв’язалися з прикордонниками і запитали, чому вони пропускають Російську техніку, а не знищують її? Відповідь була коротка: «У нас є наказ тільки спостерігати». При обстрілах у нас горіли штани, куртки, взуття… Так ми простояли місяць… У нас був один танк, одна пушка та один міномет. Казали, що пізніше мала прибути артилерія та важка техніка, - проте ми їх не бачили. Після одного з обстрілів ми прийшли подивитися може можна забрати щось з озброєння і були шоковані, коли побачили український танк 2013 року випуску. |
|
