«Правий сектор». Життя «під напругою». Григорій Семанишин: Я не вмію гарно говорити, я можу взяти автомат і «розказати»…

Створено: Понеділок, 20 липня 2015, 05:52

Події на Закарпатті зворохобили все українське суспільство. Хтось засуджував, як саму конфронтацію так і наслідки, які вона спричинила, а хтось, навпаки, підтримував і розводив теорію третього Майдану.


Щоб якось виправити дефекти «недорікуватості» громади, Фіртка поспілкувалась з бійцем «Правого сектору», який разом зі своєю дочкою, 12 липня, перекривав вулицю Грушевського в Івано-Франківську.

Григорій Семанишин, позивний «Семен», 41 рік, проживає в селі Горохолино Богородчанського району. Працював електриком-лаборантом у фізкабінеті, таксистом та далекобійником у Європі. Кореспондент Фіртки поспілкувався з "Семеном" на Буковелі, де він з сім'єю відпочивав за соціальною програмою Фонду Олександра Шевченка.

«Зараз я не працюю - я воюю на фронті», - констатує «Семен».


Григорію, якою діяльністю ви займались до того, як стали адептом «Правого сектору»?

- До супротивів на Майдані я був членом партії «Свобода», підтримував націоналізм, патріотизм, все українське, тобто я - ідейний чоловік. Всі страйки і всі акції протесту від «Свободи», що відбувались у Франківську до Майдану, я підтримував особисто.

Розчарувався в «Свободі» вже на Майдані. Викинув їхній квиток. «Свобода» нічого не робила, Тягнибок боявся взяти на себе якусь відповідальність, боявся підтримати той самий «Правий сектор» і тих людей, які робили все для підтримки «наших штанів».


Чи правда що гроші, які приносили люди для підтримки «штанів» , як ви кажете, пропадали?

- Скажу за себе. Я ставав на палатку «Правого сектору», люди зносили гроші, я в те відерко скидав, приносив, а дальше… купувалися харчі, амуніція, якісь наколінники. Я не фінансист, я частіше брав біту в руки і каску на голову. Жодних сутичок на Майдані я не пропустив!

Детальніше...

Богдан Томенчук: Найбільшим анекдотом було те, що зовнішнє оцінювання в цих умовах все-таки відбулося

Створено: Четвер, 16 липня 2015, 19:16

Випробування країни зовнішнім незалежним оцінюванням залишилося позаду. Комусь ЗНО відчинило навстіж двері до найпрестижніших ВНЗ, комусь — лише прочинило, іншим — взагалі закрило на замок, чи навіть приперло пальці. А державні мужі мали би подивитися на нього як на дуже повчальний урок, бо попри всі «за» та «проти» ЗНО таки відбулося, вказавши на найболючіші проблеми українського суспільства.


З директором Івано-Франківського регіонального центру оцінювання якості освіти (ІФРЦОЯО) Богданом Томенчуком ми поспілкувалися про слабкі та сильні сторони системи незалежного оцінювання й цьогорічні особливості цього процесу.


— Цього року ЗНО стало своєрідним лакмусовим папірцем тих процесів, які відбуваються в українському суспільстві та освіті. Які проблеми, насамперед, повипливали?
— Як на мене, випливла загрозлива для багатьох проблема прецеденту. Зовнішнє оцінювання показало, що бодай в одній вузько взятій сфері, незважаючи навіть на війну, можна навести порядок, і для того бардака, котрий існує й культивується в державі, це стає небезпечним. Тому швидше за все ми і далі будемо жити в умовах тотальних недофінансувань, в умовах, коли система ЗНО змушена брати на себе завдання, розв’язання яких вкрай необхідні суспільству, але вони набагато вищі від тих можливостей, які ми маємо. інколи не зрозуміло, в який спосіб ми даємо собі з ними раду. «Постмайданна» Україна показала, що ми готові до вибуху, спалаху, але планове, системне світіння нам наразі не під силу. Найтяжчий героїзм — це героїзм буденної праці: нині стати бодай на йоту кращим, аніж ти був вчора. А ми хочемо просто бути попереду від сусіда. Це все видно і з результатів наших абітурієнтів, і зі ставлення до процесів у державі та процедур ЗНО. До кінця не можу зрозуміти, чому йде таке полювання за нашими найменшими помилками, неточностями. Не хочу сказати, що ми ідеальні чи маємо такими бути, але хочу наголосити, що в тому середовищі, в якому ми перебуваємо, зробити більше, аніж ми зробили, неможливо. і система ж побудована так, що здатна миттєво нівелювати навіть свої промахи. А коли врахувати, що наші люди творять тести, організовують тестування, комп’ютерний супровід за дуже смішні зарплати.

Детальніше...

Інтерв’ю голови Надвірнянського РО «Просвіти» Богдана Березицького

Створено: Вівторок, 09 червня 2015, 13:23

   Цього року відбулась знакова подія у просвітянському житті Надвірнянщини: було проведено районну конференцію просвітян. Головним здобутком конференції стало прийняття рішення про відродження Надвірнянського районного об’єднання  «Просвіта». Також делегати конференції обрали головою Надвірнянської районної «Просвіти» Березицького Богдана Адамовича.  

Саме про історію виникнення «Просвіти» та розвиток об’єднання у наш час розмовляли з головою Надвірнянського районного об’єднання  «Просвіта» Богданом Адамовичем Березицьким.

-        Богдане Адамовичу,  товариство «Просвіта» пройшло доволі тривалий шлях розвитку. Якими були передумови зародження «Просвіти» в ХІХ і її розквіту в ХХ столітті?

-        Зародження «Просвіти» було наслідком надзвичайно високого рівня патріотизму й національної свідомості українців Галичини. Це свідчило про початок громадянського суспільства в умовах входження до Австрійської держави. На початку ХХ ст. стараннями  «Просвіти» виник волонтерський рух, що втілився в Українське Січове Стрілецтво, яке стало гвардією армій австрійської й УНР. Після війни товариство гуртувало українців у патріотичних організаціях, пожвавило свою економічну діяльність (крамниці, рільничо-господарські і промислові спілки, позичкові каси),  утримувало господарські школи, видавало просвітницьку літературу. Без «Просвіти» не було б відродження в Галичині української державності 1918 року, десятирічної боротьби ОУН-УПА, руху шістдесятників, проголошення та всенародної підтримки Незалежності в 1991 році. Логічно вважати, що відродження української держави ЗУНР в Галичині було прикладом для українців сходу у створенні Української Народної Республіки з подальшим їхнім поєднанням 22 січня 1919 року.

 Історія «Просвіти» в ХХ столітті – це не лише злети, а й падіння…

  За польського врядування в Галичині на початку ХХ століття «Просвіта» продовжувала діяти і розвиватися навіть в умовах радикалізації українства. У той же час наслідком окупації Галичини в 1939 році совітами стала заборона товариства і терор. Цей злам став свідченням колосальної відмінності двох способів організації суспільства. Перший – з опорою на духовні та цивілізаційні цінності. Другий – тиранія, духовний і фізичний терор влади відносно до окремої людини і цілого народу, властиве для московської держави від її зародження в умовах орди і до наших днів.

В Україні відродження «Просвіти» і створення Народного Руху України 1989 року вивело народ зі стану зневіри в можливість жити за європейськими стандартами. Результатом став референдум            1 грудня 1991 року. Незалежність підтримали майже 92% виборців при явці 86%. Однак непроведення виборів і залишення при владі комуністів поховало надію українців на цілком реальну європейську перспективу. Наслідок - занепад за 23 роки «Просвіти» і самої держави, бо суспільство задовольнилося фактом проголошення Незалежності, а утворені групи боротьби за особисті інтереси зайняли домінуюче становище, перетворивши державу в середовище свого збагачення.

-        А як розвивалась «Просвіта» в Україні та зокрема в Надвірнянському районі за роки Незалежності?

-          Так склалося, що суспільство втратило історичну пам'ять. Значна його частина  припинила працю на розбудову держави і законодавче закріплення європейських принципів своєї організації. Була знищена економіка. Проблема виживання розігнала українців по світу і по різних партіях та організаціях, суть яких у задоволенні інтересів окремих угруповань. Нетривке громадянське суспільство занепало. За таких умов «Просвіта» виявилася на узбіччі суспільних процесів. Подібно сталося і в районі.  

Детальніше...

«Правий сектор»: створення, фінансування та майбутнє

Створено: Вівторок, 02 червня 2015, 13:36

Про створення військово-політичного руху «Правий сектор», позицію організації щодо вступу України до НАТО та ЄС, а також існування Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор» у майбутньому своїми думками в бесіді з телеведучим Олександром Янковським в ефірі СК поділився член центрального проводу політичної партії «Правий сектор» Андрій Бондаренко.

Розкажіть, будь-ласка, як взагалі з’явився «Правий сектор»?

«Правий сектор» - це військово-політичний рух, який сформувався на Майдані позаминулого року. Умовною датою народження вважається 28 листопада 2013 року, але це дуже відносно. У той день на пам’ятнику засновникам Києва з’явився перший банер, на якому балончиком було написано «Правий сектор». На той момент це була абсолютно безлідерна структура, яка складалася з багатьох громадсько-політичних рухів, відомих та невідомих в Україні. Основою цієї організації стали ВО «Тризуб», УНА-УНСО тощо. Чому «Правий сектор»? Ми були з правої сторони Стели, сповідували праву ідеологію. Окрім того, ми не хотіли стояти зі всіма, тому що наше бачення тієї ситуації, наші вимоги відрізнялися від поглядів тих людей, що стояли на сцені, навіть коли там стояли виключно громадські діячі. Наприклад, це стосувалося входження України до ЄС. Ми не проти входження України в ЄС, але не сьогодні, тому що наша держава, особливо її економічна складова, не готові до такого кроку.

А яка позиція «Правого сектора» щодо вступу України до НАТО?

Українська армія має переходити у питанні підготовки та озброєння на зразки країн НАТО. Добровольчий український корпус веде свої навчання за цими передовими зразками. Ті технології, які сьогодні сповідуються в українській армії, є абсолютно застарілими та неефективними. Вступити до НАТО є ще більш складно, ніж вступити до ЄС. Ми хочемо говорити про нову систему колективної безпеки. Стара система, з огляду на останні події, довела свою неспроможність реагувати на виклики сьогодення.

Детальніше...

Непридатні пестициди все ще створюють проблеми!

Створено: Вівторок, 19 травня 2015, 13:16

Яремчанська міська екологічна громадська організація «МАМА-86-Яремче» знову повернулася до проблеми непридатних пестицидів в Івано-Франківській області. Це стало можливим завдяки мережевому проекту ВЕГО «МАМА-86» «Підвищення рівня поінформованості та комунікацій, створення потенціалу для остаточного вирішення проблеми непридатних пестицидів в Україні» за підтримки Шведської агенції міжнародного розвитку (SIDA).
Хоча більшість отрутохімікатів з області уже вивезено, проте як мінімум два села в Галицькому районі ще страждають від небезпечних складів, а вірніше від того, що від них залишилося. За даними департаменту екології та природних ресурсів Івано-Франківської ОДА – це 1,1 т в селах Нові Скоморохи та Кінчаки Галицького району.

Детальніше...

Що ми знаємо про лікарні старого Станиславова

Створено: Вівторок, 19 травня 2015, 05:52

Якщо старовинні аптеки міста не обділені увагою краєзнавців, то про стаціонарні медзаклади чомусь ніхто не пише. Несправедливо! У Станиславові ХІХ століття було цілих три лікарні. Враховуючи невелику кількість населення, це не так вже й мало. Звалися старі лікарні на військовий манер – шпиталями.

Двісті років військової медицини

Від часу заснування Станиславів був приватним містом і належав магнатам Потоцьким. Його останній власник Антон Прот збанкрутував і не зміг вчасно сплачувати податки. У 1801 році місто в нього забрали через борги і передали державному Релігійному фонду. Невдовзі у палаці Потоцьких розмістили військовий шпиталь.

Цілком можливо, що кам’яних лицарів замовили не Потоцькі, а військові медики З колекції Олега Гречаника Для потреб медзакладу австрійці ґрунтовно перебудували колишню панську резиденцію.

Дехто з архітекторів навіть вважає, що знамениту парадну браму з лицарями поставили не Потоцькі, а військові медики.

Рішення облаштувати шпиталь виглядає цілком логічним, адже у місті дислокувались 58-й полк піхоти та вербувальна команда. У 1847 році цивільне населення Станиславова становило 10 866 осіб, а військових було 1600 – більш ніж кожен десятий.

Спочатку медики використовували для своїх потреб триповерховий палац у глибині подвір’я та два флігелі обабіч входу. У 1895-му звели двоповерховий корпус ліворуч. Роботи лікарям додалось у Першу світову. Тоді у шпиталі почергово змінювали один одного австрійці та росіяни.

Поранених було так багато, що довелося відкривати додаткові «філіали». Під військово-медичні потреби віддали будинки реальної школи, монастиря василіянок і школи на Шопена. У часи ЗУНР у Станиславові працювали два військових шпиталі. Одним керував українець Осип Маланюк, іншим – єврей Теофіл Бардах. Поляки не стали перепрофільовувати заклад. На старому фото видно купку польських жовнірів, які стоять за брамою з вивіскою «Шпиталь військовий Станиславів».

Детальніше...

Буря в склянці ( Івано-Франківськ - чи Станістав?)

Створено: П'ятниця, 17 квітня 2015, 07:14

Нові закони принесуть чимало клопоту, але я тішуся, що їх прийняли - рвати з колоніальним минулим треба різко і швидко. Закони, які прийняв парламент минулого тижня, викликали бурю емоцій.

Принаймні мені телефонували з різних видань і телекомпаній з проханнями про коментар. Коментарі й справді потрібні, і не тільки від мене, бо відразу після оприлюднення голосування у ВР деякі видання і телеканали почали страхати новими законами і свідомо маніпулювати.

Ось, наприклад, "Інтер" того ж таки дня у п'ятницю у "Подробицях" поквапився перелякати бідолашних ветеранів, що на 9 травня вони не зможуть почепити совєтські ордени й медалі, а міст Патона, мабуть, демонтують через ті ж таки совєтські зірки.

Ну, якби то було 1-ше квітня, то й дивуватися не було б чого. Але День сміху проминув. Отже, в ефір було вкинуто відверту брехню. А оскільки з російського боку на закони про декомунізацію і відкриття архівів теж полилася уся інформаційна каналізація, то вибрик "Інтера" якось дуже гарно до неї допасувався.

Детальніше...

Аристократичні місця Франківська

Створено: Вівторок, 14 квітня 2015, 11:50

У 2010 році професор Прикарпатського університету Геннадій Сіренко написав листа тодішньому міністру освіти Дмитру Табачнику. «Як аристократ, шляхтич, викликаю Вас на дуель за споконвічним українським «звичаєвим правом». Дуель, звісно, не відбулась, але стаття не про дуелі, вона – про аристократів із станиславівською пропискою та їхні будинки.

Не кожен шляхтич є аристократом

Не хочу образити шановного професора, але до аристократії він точно не належить. Хіба до аристократів духу.

У давній Польщі шляхтичів не бракувало. Та в основному нащадки гордих лицарів давно прогуляли свої маєтки і жили дуже скромно. Британський історик Норман Дейвіс пише, що «всі землевласники належали до шляхти, проте не конче всі шляхтичі були землевласниками. Загалом у Речі Посполитій понад половина шляхти не володіла землею. У 1670 році 400 000 шляхтичів, або 57 % були безземельними…».

Аристократи ж складали найзаможнішу верхівку шляхти.

Детальніше...

Тарас Шевченко - художник слова та пензля

Створено: Вівторок, 10 березня 2015, 08:26

Тарас Шевченко - відомий у світі, в першу чергу, як митець слова. Однак це аж ніяк не забирає його слави, як художника. Та найперше його постать можна окреслити як борця, який став символом української нації. У його творчості поезія і живопис тісно пов'язані між собою. Свого часу відомий художник Леонардо да Вінчі стверджував, що "малярство – це німа поезія, а поезія – промовисте малярство». Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним даром, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка живопис став потребою, вираженням його творчого духу.
   Тарас Шевченко, як художник, займає чільне місце в українському образотворчому мистецтві. Він став першим художником, який проклав новий реалістичний напрям, і став основоположником критичного реалізму в українському мистецтві. Тарас Григорович був одним з найталановитіших  майстрів офорту того часу та прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.
  Шевченка без перебільшення можна назвати геніальним художником. У його картинах відбилася вся глибина і самобутність його особистості.  Це прекрасно, що нині ми повертаємо собі національну самосвідомість під знаком Шевченка. Бо він був гуманістом та інтернаціоналістом, не мав ані краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів; любив Україну, за неї стояв непохитно, і себе віддав не тому, що хотів її підняти над іншими народами, а тому що хотів бачити її рівною з іншими у сім’ї світовій - "сім’ї вольній, новій".
З його біографії  ми знаємо, що з 1838 по 1845 рік Шевченко навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, виявивши неабиякі здібності у живописі маслом, аквареллю, малюнку олівцем. Коли його ім'я вже здобуло певної слави, меценат Григорій Тарновський купує його картину «Катерина», поклавши початок своїй українській колекції.

Детальніше...

День матері чи 8-го березня?

Створено: Неділя, 08 березня 2015, 06:32

Міжнародний Жіночий День – свято, присвячене прекрасній половині людства; першопочатково відзначався ніби то як день протесту проти дискримінації жінок і боротьби останніх за свої соціальні права.  Однак, наприклад, популярна в минулому столітті версія про те, що свято бере свої початки від демонстрації 8 березня 1857 року робітниць текстильних фабрик Нью-Йорка на знак протесту проти поганих умов праці і низької заробітної плати, була спростована Ліліаною Канделл і Франсуазою Пік, які в своїй статті «Міф про походження міжнародного жіночого дня» висловили думку, що ця легенда зародилася десь в 1955 році, аби відділити традицію свята від комуністичної ідеології. Це було важливим для борців за права жінок в капіталістичному світі в період «холодної війни». Насправді, 8-го березня, але 1908 року, за підтримки соціал-демократичної жіночої організації Нью-Йорка відбувся мітинг із закликами про рівноправ’я жінок.
Для закріплення традиції, рішенням Соціалістичної партії США (28 лютого 1909) і Соціалістичного Інтернаціоналу (1910, Копенгаген, з ініціативи німецької революціонерки Клари Цеткін) день 8 березня було проголошено Міжнародним жіночим днем.

В 1917 році 8-го березня (23 лютого за старим стилем) в Петрограді розпочалися жіночі демонстрації, що переросли в масові зіткнення з поліцією. В 1921-у році рішенням 2-ої Комуністичної жіночої конференції в пам’ять про цей страйк було затверджено Міжнародний жіночий день, який мали святкувати саме 8-го березня.

Відповідно до Указу Президіуму Верховної Ради СРСР від 8 березня 1965 року Міжнародний Жіночий День офіційно став святом і вихідним днем. Наразі 8 березня офіційно є вихідним в Україні, Росії, Азербайджані, Грузії, Казахстані, Киргизстані, Македонії, Молдові,Таджикистані,Туркменістані, а також в Монголії та В'єтнамі. У деяких країнах СНД він вже втратив минулу популярність. Так, в Узбекистані, наприклад, це свято взагалі офіційно називається День Матері, а у Вірменії його замістив День материнства і краси, який відзначають 7 квітня, 8-е ж березня в цій країні відзначається скоріше за інерцією.

Детальніше...